Батьківське гніздо
Багатодітну родину з села Яблуневе, що на Канівщині, якою опікується лише самотній чоловік, у селі добре знають.
– А чого їх шукати? – відповіла на наше прохання допомогти знайти Мироненків сільський голова Валентина Берегова. – Ось його донька сидить. У неї і розпитуйте. – Вона вказала на стіл у своєму кабінеті, де зосереджено працювала за комп’ютером гарна молода жінка в діловому костюмі. Після короткого знайомства Тетяна Олексіїв¬на погодилася пройти з нами до батьківського дому.
– Я давно живу окремо від батька, – розповідала вона по дорозі. – Закінчила Степанецьке ПТУ. Спочатку працювала в колгоспі. Уже 8 років роблю в сільраді бухгалтером. Маю свою сім’ю: разом із чоловіком виховуємо двох діток. Та й усі старші пороз’їжджалися з дому: хто – на заробітки, а хто вже зі своїми родинами живе тут, в селі, але у власних хатах.
Велика господа Мироненків зустріла нас відкритою хвірткою, з якої здивовано й трохи нахабно визирала руда курка. За кілька хвилин до двору підійшов і хазяїн.
– Проходьте, сідайте. Хата в мене велика, а місця тепер тут для всіх вистачить, – трішки сумно, але щиро за¬просив нас Олексій Трохимович. Справді, великий дім здавався схожим на гніздо, з якого розлетілися вже дорослі пташенята. На вішалках можна було помітити дитячий одяг, який давно не одягали. На стінах висіли картинні рами, які, за неписаною сільською традицією, були заставлені фотографіями колишніх і нинішніх мешканців оселі. У найбільшій кімнаті очі мимоволі зупинилися на чорно-білому жіночому фотопортреті на невеличкому столику під образами. Поряд із зображенням 40-річної жінки – четвертина хліба й склянка води. Чомусь згадалися сказані кілька хвилин тому слова Тетяни Мироненко: «Нині виповнилося рівно десять років, як не стало мами. За цей час знаходилися й охочі стати господинями в батьковому домі, але він не захотів. Думаю, він дуже любив свою дружину…»

«Зі мною залишилося лише троє»
– Людмила померла в 41 рік від інсульту, – розповідає самотній батько 9-тьох дітей. – Повнолітньою на той час була лише Таня, а найменшій, Валюшці, ледве виповнилося два рочки. Найважче було витримати все це, так би мовити, психологічно, змиритися з тим, що я залишився в цьому світі без неї. Щодо роботи, яка звалилася на плечі після втрати господині, то її насправді було не так уже й багато. Діти в нас виховані, роботящі. Кожен намагався взяти на себе ту частинку сільської домашньої роботи, яку міг подужати. Старші допомагали меншим по господарству, а ті, в свою чергу, розважали й не давали гірко тужити від постійних думок про те, що не стало мами. Моя ж роль звелася до керування всім цим цехом, – сумно жартує чоловік. – Звісно, діти є діти. Не завжди було легко, але сумно – ніколи.
П’ять років, які минули після останньою публікації про родину Мироненків у «Новій Добі», принесли в багатодітну сім’ю цілком закономірні, але завжди такі раптові для будь-яких батьків зміни. Діти, принаймні старші, виросли й розлетілися з рідного дому. Колись тісний і гомінкий будинок зробився занадто великим і порожнім.
– Найстаршу мою дочку, Тетяну, ви вже бачили, – продовжує Олексій Трохимович. – Наталка, Ірина і Люба теж живуть окремо. Двоє тут, в Яблуневі, а одна в Межирічі. Усі мають чоловіків, дітей. Їхніми стараннями я вже вшосте став дідом. Сини – Руслан і Толик – поїхали на заробітки в Київ. Спочатку старший там знайшов собі місце, а потім меншого забрав із собою. В домі живуть тільки троє. Щоправда, Юрко і Світлана фактично тільки ночують тут. Юра навчається в Степанецькому ліцеї, а Свєта – в Масловському. Зі мною тільки Валя й залишилася. Цього року вже у восьмий клас пішла. Коли вони були малими, так хотілося, щоб швидше вже самі стали на ноги, а тепер наче трохи й сумую за тими часами.

«Моє гамірливе щастя»
Незважаючи на непросту долю, скаржитися на життя 59-річний багатодітний батько не любить, а, може, просто не знаходить для цього часу.
– 32 роки я проробив у колгоспі трактористом. Працював би й далі, якби одного разу не потрапив під колеса величезного Т-150. На щастя, залишився живий і навіть зміг після того самостійно пересуватися без милиць, але ходити мені дуже важко. Хоча зараз на пенсії, та спочивати ніколи. Маю корову, бичка, свині, кури, – словом повний селянський комплект.
Є в одинокого батька й підробіток, про який він, що¬правда, не дуже любить розповідати, але розговорившись, не втримується.
– Мене односельчани, буває, звуть на кладовище ями копать, – трохи зніяковіло говорить Олексій Мироненко й додає з невимовним сумом: – Мруть люди. Мруть, як мухи. Чотирьох лише цього місяця поховали. Не витримують прості селянські серця того, що робиться зараз у країні. Я вже й сам ходив у військкомат. Просився, щоб узяли на війну, бо вже не можу дивитися і чути про те, як дітей убивають. Тільки кому я там, каліка, потрібен. Кажуть: «Іди, своїх до ума доводь, а про чужих є кому й без тебе турбуватися». Воно то, може, й є, тільки не видно чомусь тієї турботи. Я ось хоча б по собі дивлюся. Мої 32 роки безперервного стажу пекельної роботи трактористом держава оцінила рівно в 1 100 гривень пенсії. На ці гроші, повірте, важко прожити.
І хоча майновий стан багатодітного яблунчанина не викликає особливого захвату, знаходяться в селі люди, які таки вважають його багатим, та ще й заздрять Олексієві Трохимовичу. Трапляється це тоді, коли вся величезна родина збирається під дахом батьківського дому.
– Бачите оті величезні столи під хатою? – з лукавою посмішкою запитує селянин. – Немає в моєму житті більшої радості, як спостерігати, коли за ними сідає вся наша немаленька родина. Дівчата клопочуться по господарству, зяті й сини покурюють і гомонять про політику чи врожай, внучата граються, сповнюючи подвір’я своїми дзвінкими голосочками, а я дивлюся на все це велике й гамірливе своє щастя і думаю: «Ні, таки недарма я прожив це життя!»
Маленький Стасик, сидячи на руках мами Люби, ще навіть не здогадується, який непростий шлях довелося пройти його дідусеві