«Смерті вже не боявся. Думав лиш, коли вб’ють і Дунай поглине тіло, рідні не знатимуть, де помер», – розповідає про взяття Будапешта ветеран із Городища Яків Пасічник

«Смерті вже не боявся. Думав лиш, коли вб’ють і Дунай поглине тіло, рідні не знатимуть, де помер», – розповідає про взяття Будапешта ветеран із Городища Яків Пасічник

У свої 88 років чоловік лишається неймовірно жвавим і активним: допомагає дружині по господарству, частенько навідується в районну спілку ветеранів і зустрічається зі школярами. За участь у Великій Вітчизняній війні Яків Пасічник отримав 3 ордени: «Вітчизняної війни», «Захисник України», «Богдана Хмельницького», а також 19 медалей, серед них: «За бойові заслуги», «За відвагу», «За взяття Будапешта», «За Перемогу»

– Мені тоді було лише сімнадцять. Молодий-здоровий, повний життєвих сил й оптимізму, я й гадки не мав, яким жахом для сім’ї й мене самого обернуться ті страшні роки, – говорить Яків Петрович. – Чотири поранення, смерть рідних, відчай, страх і шалена радість перемоги… Там довелося побачити всякого…

«Дуже спокійно й тихо він промовив: «Почалася війна…»

Вирісши у великій сім’ї без батька, Яків, який народився в селі Суботові, що на Чигиринщині, змалку був привчений до роботи: спочатку допомагав мамі по господарству, потім, підрісши, влаштувався на роботу в колгосп.
– Працював їздовим на конях: виконував дрібні доручення, возив кухарку в поле з обідами, – розповідає ветеран. – Головою у тому ж колгоспі був наш зять – чоловік старшої сестри. Людина, як на ті часи, досить прогресивна. Приміром, на все село тільки в нього й ще директора школи було радіо: якась напівсаморобна конструкція, біля котрої треба було добряче попріти, щоб примусити щось розповісти. Але те радіо було чи не єдиною можливістю взнати, що робиться в країні й світі.

У 17 років, саме влітку 41-го, Якова разом із ще 8-ма хлопцями з села відправили на медкомісію – саме близилася призовна пора і юнаки мали йти до армії. Повернувшись із районної лікарні, хлопець як і зазвичай одразу попрямував на роботу.
– Пам’ятаю, зайшов до зятя, став щось розповідати, а тоді, побачивши його збентежений погляд, спинився на півслові, – пригадує Яків Петрович. – Без зайвих слів, якось дуже спокійно й тихо він промовив: «Почалася війна…».
Для сім\’ї Пасічників це була особливо трагічна звістка, адже троє братів на той час уже служили в армії, а отже, першими потрапляли на фронт.
– До останнього сподівалися, що те все – неправда, просто якась провокація, – веде далі ветеран. – Коли ж наступного дня мене викликали у воєнкомат, дізнався, що ворожі війська вже бомблять Київ. А далі старшого брата забрали на фронт.
Увесь світ, розмірене спокійне життя, плани на майбутнє – усе якось розсипалося, зруйнувалося за кілька днів. Молодого Якова направили до Кривого Рогу, там хлопець копав протитанкові траншеї.
– Працювали, а самі поглядали в небо: готувалися, що будь-якої миті над головою пролетить ворожий літак і почнеться бомбардування, – пригадує ветеран. – Власне, все так і трапилося: в одну мить довкола стало чорно, а в повітрі почало свистати й гуркотіти. Кожен тікав, куди бачив, спантеличене раптовою навалою, розбіглося й наше командування. Тож коли атака скінчилася, разом із хлопцями вирішили самотужки діставатися дому.

«Затримавши подих, можна було випливти на поверхню й порятуватися»
Повернувшись у рідне село, Яків дізнався, що сестри евакуювалися – виїхали до Казахстану, а в будинку старшої вже оселилися поліцаї.
– Пішов працювати в колгосп, знову їздив на конях. Коли забирали молодь до Німеччини, спершу мене це рятувало. Та не надовго, у 42-му вночі арештували й відправили до Олександрівки (селище в Кіровоградській області – Авт.), – розповідає чоловік.
На місцевий цукровий зад звозили бранців із довколишніх районів, де вони мали перебувати до відправлення в Німеччину.
– Їхати на чужину, в рабство, дуже не хотілося. Тож ми з хлопцями надумали тікати. Розвідали, що на заводі є стічна труба діаметром вісімдесят сантиметрів, якраз достатньо, щоб могла пройти людина, – говорить Яків Пасічник. – Та труба на кілька метрів занурювалася в Тясмин. Затримавши подих, можна було випливти на поверхню, й таким чином порятуватися.

Двічі за своє життя Яків Петрович опинявся на тому заводі, й двічі користався небезпечним, але рятівним шляхом.
– Мокрі, знесилені, ми тікали вночі додому, а там ховалися, хто де міг, аби тільки не потрапити до рук поліцаїв, – каже ветеран. – А восени 43-го мене забрали в армію. Потрапив у піхоту, стріляв із ПТРівця – така протитанкова переносна зброя вагою шістнадцять кілограмів, із броньованими кулями.

«То було суцільне місиво з крові, болота, людських тіл, страху, болю, смерті, наших і ворожих солдатів»
На війні Якову Петровичу побачити й пережити довелося всяке. Найважче було втрачати друзів. Та іноді й самому доводилося позбавляти життя інших.
– Ця історія трапилася в новорічну ніч. Саме стояв на посту, як помітив, що прямо над нами летить розвідувальний літак, фотографує передову. Підбив його за третім разом, – переказує давно минулі події Яків Петрович. – Коли літак упав, до нього збіглося все командування, знайшли там двох неживих льотчиків.
За такий подвиг молодого солдата записали на нагороду, мали вручити орден Червоної Зірки.
– Та за кілька днів мене поранив у ногу снайпер. Для німецьких стрілків солдати з ПТРами були першою мішенню, їх намагалися ліквідувати будь-що. Не оминула лиха година й мене, – говорить ветеран. – Пролікувався в госпіталі шістнадцять днів і знову на фронт.
Після одужання Яків потрапив не до свого, а 5-го Донського козачого корпусу. Особливість цих військ була в тому, що пересувалися вони на конях. На жаль, там про обіцяну солдатові нагороду ніхто не чув і не знав. Юнак звертався до командування, але у відповідь дізнався, що його в списку на винагороду немає.

Разом із донськими козаками, Яків брав участь у визволенні Городищини: сіл Товстої, Вербівки, Вільшани. А далі – й у страшній Корсунь-Шевченківській битві.
– Це було суцільне місиво з крові, болота, людських тіл, страху, болю, смерті, наших і ворожих солдатів. Там нічого не можна було розібрати: де радянські, де німецькі війська. Свої стріляли в своїх, бігли під прикриття до наших – потрапляли до німців. Ні командування, ані рядові солдати не могли втямити, що вони роблять, де перебувають, куди направляють вогонь і для чого, – переказує найжахливіші моменти ветеран.
В одну ніч раптом почалися морози, і липке багно вкрив шар снігу сантиметрів із тридцять.
– Німці, виснажені затяжними боями, все ж вирішили вирватися з оточення. Та наші розробили план: відібрали білих коней, самі вбралися в білосніжні халати й під таким нехитрим прикриттям увірвалися в тил, – розповідає Яків Пасічник. – То була остання кривава ніч під Корсунем, бага то тоді полягло ворожих солдатів, але багато й зуміло втекти. Бігли, здебільшого, в бік Лисянки, де глибокі яри й густі ліси.

«Осколки снаряду роздробили череп»
Опісля Корсуня частина, в якій воював Яків, рушила в бік Молдавії, форсували Дністер, брали участь у Яссо-Кишинівській операції.
– Там мене поранили, але, на щастя, не дуже серйозно, тож вже за два тижні був у строю, – розповідає Яків Петрович. – Без бою перейшли Карпати й рушили до Угорщини.
Діставшись Будапешта, військам потрібно було перейти на правий берег Дунаю.
– Там страшно бистра вода, адже річка виходить з Альпійських гір. Та вже за добу було збудовано міст, через який на інший бік солдатів гнали силою. Зверху – ворожі літаки, які безперервно обстрілювали переправу, з боків – радянські офіцери зі зброєю напоготові, бо ж раптом хтось, злякавшись, надумає тікати, – розповідає жахливі моменти зі свого фронтового шляху Яків Пасічник.
Солдатів, яких смерть наздоганяла напівдорозі до іншого берега, просто скидали в кипучі води Дунаю.
– Пам’ятаю, ступив на міст, глянув під ноги, а там – тільки кров. По тому місиву біг щодуху, якось підняв очі й побачив як переді мною збило повозку з кіньми. Її хутко зіштовхнули у воду, розчистивши прохід. Та коні все уперто не хотіли тонути, їх несло за течією, а я все біг уперед, – розповідає ветеран.

Уже не боявся: після усього побаченого, пережитого, страху смерті не було.
– Думав лише, якщо підстрелять, то мене зіштовхнуть, як і коней, як і людей у ту скажену воду. Ріка поглине й ніхто з рідних не дізнається, де я помер, – каже Яків Петрович. – Та дякувати Богові, цей жах мені пощастило пережити.
Крім Молдавії, Румунії й Угорщини, Якову Петровичу довелося повоювати ще й в Австрії. Там, під Віднем, доля послала йому одне з найжахливіших випробувань війни.
– У боях мені довелося пережити чотири поранення: два в ногу, одне в плече, одне – в голову. Саме в Австрії й трапилося останнє і найсерйозніше, – говорить ветеран. – Неподалік мене розірвався снаряд й осколок добряче прочесав по потилиці, роздробивши череп. Ні болю, ні деталей тих подій чітко не пам’ятаю. З виписки дізнався, що уламки розбили кістку на шість сантиметрів. Частина з них застряла у вусі. З тим усім живу й нині, зараз трохи недочуваю.

«Навіть австрійці, які воювали проти нас, дякували, що зупинили ту звірячу армію»
Доля відміряла Якову Пасічнику довгого віку, але й щедро наділили випробуваннями.
– Коли був малим, у 33-му, в голодомор помер батько. Мама піднімала нас дев’ятьох самотужки, розділяючи всі біди й переживання, – говорить чоловік. – А чимало з них принесла війна. Старша сестра, евакуюючись до Казахстану, дорогою народила маля. Та дитина, на жаль, не вижила. Її чоловік з війни не повернувся, поліг під Ленінградом.

Із сімох братів шістьом довелося пройти фронтовими дорогами.
– Двоє загинули, ще двоє повернулися скаліченими: один без ніг, інший – без руки. Мені й братові пощастило більше: з того пекла прийшли живими, перенісши всі випробування й поранення, – каже ветеран.
Ніколи Яків Пасічник не забуде найзначиміший і найщасливіший за п’ять років війни день – 9 травня.
– Він застав нас у Австрії, то був дуже дивний і пам’ятний день. Дізнавшись про перемогу, солдати сміялися, стріляли зі зброї в небо, обіймали одне одного, плакали. Навіть австрійці, які воювали проти нас, підходили й дякували, що ми зуміли зупинити ту звірячу армію, – переказує яскраві події ветеран.
Додому Яків повернувся аж у 47-му. Продовжив навчання, закінчив технікум і працював у колгоспі агрономом.
– Вийшовши на пенсію, разом із жінкою переїхали на її батьківщину – в Городище, та й тут я не сидів склавши руки – пішов працювати на пошту. – На жаль, у 2003 році дружини не стало.
Нині Яків Петрович живе в другому шлюбі.
– Разом уже вісім років, на двох у нас син і дочка, а ще троє онуків – найбільша радість і щастя.

Реклама

0 0 голосів
Рейтинг статті
guest

0 Коментарі
Вбудовані Відгуки
Переглянути всі коментарі
0
Ми любимо ваші думки, будь ласка, прокоментуйте.x