Ірина Гришко та Людмила Сліпаченко дружать уже двадцять років. За цей час вони встигли навіть обзавестись одним і тим же прізвищем, народити дітей зі схожими характерами та дружити, попри те, що живуть тепер у різних країнах. І це за умови, що самі жінки – дві протилежності.
Ірина почала дуже сумувати, коли її найліпша подруга Люда переїхала на постійне місце проживання до Франції. Вони спілкувалися по Скайпу і в соцмережах, але це не те… А нещодавно Ірина зібрала речі та поїхала в гості до Людмили. Те, що вони різні, не заважає їм дружити навіть на відстані.
Познайомилися дівчата в школі.
– Люда списувати мені завжди давала, бо була відмінницею, – згадує з ностальгією Іра шкільні роки. – Гуляли завжди тільки разом, батьки відпускали Люду в нічний клуб тільки за умови, що з нею буду я, бо я була дуже відповідальною – не зловживала спиртним і завжди була на зв’язку. Тоді був такий заклад у Черкасах – «Ельдорадо»: брали з собою по чотири гривні – 2 гривні вхід і 2 – на пиво. Усе було разом – і на море з’їздити, і на танці сходити. До речі, після танців, аби зекономити на таксі, ночували одна в одної – спали «валетом». Коли навчалися у старших класах, нас запросили зустрічати Новий рік в одну компанію. Ми прийшли туди й зрозуміли, що ми на святі – не єдині дівчата, попри наші сподівання. Ми образились і пішли звідти до мене додому й зустріли свято вдвох. Новорічна ніч була дуже яскравою, ми увійшли до квартири за кілька хвилин до Нового року, самі відкрили шампанське, написали бажання на папірцях, спалили, вкинули в шампанське й випили протягом дванадцяти ударів курантів. Тоді бажання обох здійснилися!
Згодом Іра вийшла заміж. Люда дружкувала в неї на весіллі. А боярином був двоюрідний брат Іриного чоловіка. Невдовзі Люда й побралася з тим боярином. Так дівчата й почали носити одне прізвище. А після Людиного розлучення вона повернулася до дівочого прізвища. Однак діти їхні тепер мають однакові прізвища й однаковий характер, бо їхні татусі – родичі. Попри це, методи виховання цих двох дітей – абсолютно різні, як і характери їхніх матусь.
Однакове прізвище – чи не єдине, що було них однаковим. У решті дівчата – суцільні протилежності. Утім, стверджують, що так вони доповнюють одна одну.
– Я – блондинка, а Люда чорнява, я – ходячий фестиваль, вічна емоція і хвилювання, Люда – поміркована й виважена, завжди керується розумом. Я – гуманітарій, вона – менеджер-економіст. В одязі та аксесуарах я люблю ексклюзив, а Люда – класику. Я – романтична, Люда – раціональна. Люда говорить мало, мені інколи рота не можна закрити… Я люблю чорний шоколад, а Люда – молочний. Я – розбурханий Водолій, а Люда – стриманий Тілець. Об’¬єднує нас хіба що те, що маємо однакові погляди на життя та спільні життєві цін¬ності, обидві спрямовані на саморозвиток, самодостатність, любимо активне дозвілля, – аналізує Ірина.
Іра тепер дружить із Людиними батьками, які залишилися в Україні. Вона часто провідує їх, стала для них ще однією дочкою… Вони й доньку Ірину – Олю – няньчили, коли та була маленькою, як рідну онуку. Ірина навчалася тоді в університеті, в магістратурі, і Люда допомагала. Коли в Люди народився син, вона так само могла завжди розраховувати на Іру.
Особливою темою в дружбі Ірини та Людмили є подарунки. Вони завжди оригінальні та неповторні. Коли Люда переїхала до Франції, Іра присилала їй ексклюзивний посуд із зображенням Ейфелевої башти, на якій прикріплено український віночок. Люда ж натомість висилала Ірі французькі колготки та шалики. Навіть коли ще навчалися в школі, і з фінансами була скрута, вони готували одна одній чудернацькі листівки з оригінальними текстами.
На запитання про те, як дівчата уявляють свою старість, вони відповіли з гумором і в унісон: «У студентські роки ми жартували: навіть коли постаріємо, ходитимемо в наш улюблений нічний клуб «Холідей». Тепер його закрили. Тож старіти ми не збираємося!»
– Думаю, чим більше років людині, тим важливішими стають друзі. Їхнє тепле слово, підтримка, допомога. У старості будемо також подругами, бо в душі ми ж не старіємо, – додає Іра.
– Діти виростуть, а ми їздитимемо по всьому світу. Двох таких подруг у віці 50 років я зустріла в Єгипті. Їхні діти мають свої родини. Чоловіки цікавляться футболом. А бабці відкривають світ разом і мають чудовий ви¬гляд. Китайська стіна. Річка Ніл. Пірнання з аквалангом. Стрибки з парашута. Усе це вони робили разом. Ось таку хочу старість, – каже Людмила.
Жінки не можуть похвалитися, що ніколи не сварилися. Кажуть, що бувало всього. Конфлікти траплялися, в тому числі й через хлопців. Але вони сходяться на думці, що в дружбі, як і в любові, треба вміти пробачати.
