– Перший ворог був видимий, – каже Анатолій Васильович. – Принаймні ми знали, де ховаються душмани, звідки може прийти небезпека, й могли виставити пости, приготуватися. Тому в Афганістані, хоча смерть і чатувала на нас за будь-яким пагорбом, ми могли протистояти, і наше життя залежало від нас самих. А чорнобильський ворог – радіація – невидимий. Ми не бачили його й не відчували, дуже мало про нього знали. Ніхто не розповідав правди. Навпаки, її часто приховували. Тому ліквідатори наслідків аварії на атомній станції часто були занадто безпечними.

На афганську війну Анатолій Марцун потрапив волею випадку. Це був якраз той випадок, про які говорять, що долю й конем не об’їдеш. Свого часу він, хлопець із села Алексєєвка в далекосхідному Примор’ї, вибрав собі мирну з мирних професію – будівельника. При тому, що батько його був військовим, Толя наполіг на своєму і вступив не до військового, а до будівельного училища, після закінчення якого влаштувався робітником у деревообробний цех. У 18 років, як і кожен юнак його віку, був мобілізований на строкову службу. В учбово-танковій дивізії, що стояла під Хабаровськом, від курсанта дослужився до старшини і, демобілізувавшись, поїхав до батьків, тепер уже в Середню Азію. Працював столяром. Однак виявилось, що в Радянському Союзі дефіцит не будівельників, а військових. Хоче він того, чи не хоче – ніхто не питав, й відтак Анатолій Марцун опинився в групі радянських військ у Німецькій Демократичні Республіці. А в 1982 році старшина роти однієї з танкових дивізій Марцун уже служив у Афганістані. Місце служби – Кілогайська долина. Саме там стояв 195-й мотострілецький полк і при ньому – танковий батальйон, де він був старшиною роти. Танки охороняли армійську частину зі складами пального, зброї та різних інших матеріальних цінностей і госпіталем. Під їхньою відповідальністю був ще й трубопровід, по якому з Кабула доставляли військовим солярку. Тому душмани нападали постійно. Уночі вони пробивали трубопровід, набирали й собі солярки з ям, у які вона стікала. Стріляли й по сусідньому кишлаку. Мабуть, тамтешні селяни чогось їм не дали – чи то харчів, а чи грошей. Шураві, тобто по-місцевому друзі, відбивали нападників від села, а також стріляли по можливих місцях розташування душманів у горах. Удень ворог, як правило, масово не нападав. І старшина розвозив харчі та все необхідне від одного танка до іншого. Йому повезло. За два роки служби, хоча й потрапляв у скрутні ситуації, але залишився неушкодженим. Але друзів утрачав… Якось під час чергової поїздки на передову побачив у видолинку солдата, який сидів сам-один і без зброї. Виявляється, втік зі свого підрозділу, де, як казав, його незлюбили й знущалися. Йому загрожував суд. Старшина добився дозволу начальника штабу залишити його в своїй роті заряджаючим. Рядовий Мицюра виявився умілим вояком і добрим хлопцем. Прапорщик Марцун, хоча був не набагато старшим, почувався відповідальним за його долю. Але не вберіг. Хлопця поранили вночі на посту, і одного разу, навідавшись провідати його в госпіталі, Анатолій дізнався, що його бойовий друг помер. Це була перша болюча втрата. Але не остання. Танковий батальйон не весь час стояв на одному місці. Було немало бойових виїздів у гори після донесень розвідки. Траплялися справжні пригоди, часом аварії. Бувало, що витягував і солдат, і офіцерів з-під потрощеної техніки – живих і мертвих…

Після двох років кривавої війни демобілізувався в свою частину в Чугуїв. А через рік вибухнула Чорнобильська атомна. Анатолія Марцуна послали туди командиром відділення дозиметристів. На місці виявилось, що такої посади немає, і він став служити в окремій роті забезпечення. Тут були самі автомобілісти. Та як там не називалась посада, 14 вересня 1986 року Анатолій Марцун уже працював на даху розтрощеного вибухом четвертого блоку атомної. Згрібав усе, що можна було згребти, і вантажив у контейнери. У перший день йому записали, що отримав 1,61 рентгена. Він тоді не дуже звертав на це увагу, і про те, що опромінення, мабуть, було значно сильнішим, дізнався пізніше. Адже радіація не звучала, нічим не пахла і взагалі ніяк не відчувалася. Тільки одного разу він її таки відчув. Збираючи радіоактивні шматки, наблизився метрів на 50 – 70 до труби зруйнованого реактора. Порівнявся із проломом і раптом зрозумів, що йому стає недобре і темніє в очах. Швиденько забрався звідти. Керівництву сказав, що більше немає контейнерів. Тоді йому в книжечку теж записали тільки 1,7 рентгена. За неповних два місяці «назбирав» 25 рентген. Згідно з правилами, працювати в зоні радіації йому було більше не можна. Про те, що він отримав набагато сильніше опромінення, йому пізніше скажуть лікарі.

Перші прояви дії «мирного атому» відчув через місяць після повернення. Стоїть, було, в строю і раптом відчуває незрозумілу слабкість навіть боїться впасти. Потім ніби минається. Далі почало боліти то одне, то інше. У 1989 році Анатолія Марцуна відправили в запас. А через два роки став інвалідом.

У 1996 році переїхали в Золотоношу – на батьківщину дружини Надії Данилівни. Тепер Анатолієві Васильовичу, окрім серцево-судинних недуг, уже допікав і біль у суглобах. Але він так не любив лікарень. Та коли почав, начебто ні з того, ні з сього непритомніти, Надія Данилівна сказала, що більше ніяких відмовок вона слухати не буде, і візьметься за його лікування всерйоз. Відтоді відправляла його лікуватися щороку. Довелося перенести операцію із заміни стегнового суглоба. Проходити планові й термінові лікування з приводу гіпертонії та дистонії судин. Потім з’явилася злоякісна пухлина. Це ще добре, що помітили в першій стадії, і він згодився на невідкладну операцію. Потім став сліпнути, і знову – операція, цього разу на очах.

У нашого героя чимало нагород – медалей, грамот, подяк. І за військову службу, і «за активну й самовіддану роботу з ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АС», як про це сказано в одному з нагородних документів. Тільки піджак з нагородами він уже не одягає. Підійматися східцями на третій поверх будинку без ліфта стало надто важко. Тому ні на які урочистості не ходить. Але в теплу пору таки сходить униз, щоб помилуватися природою, побути на сонечку.

– Тим, що живу на світі, зобов’язаний Наді, – вдячно говорить про дружину пан Анатолій. – З її допомогою і тримаюся за життя. Бо воно – таки гарна штука, попри всі труднощі.