«У Чорнобилі було, як на війні. Тільки ніхто не знав, де лінія фронту»

«У Чорнобилі було, як на війні. Тільки ніхто не знав, де лінія фронту»

Ліквідатором другої категорії є Василь Личак із Городища. Має подяки та відзнаки за участь у ліквідації наслідків найбільшої в історії людства техногенної катастрофи. Раніше він працював таксистом, потім – водієм автобуса. Має авторитет у колективі. Про героїчне минуле ліквідатора дізнавався власний кореспондент «Нової Доби».

– Аварію на ЧАЕС можна порівняти з війною, тому й мобілізовували нас через військкомати, й дисципліна була армійська, – розповідає Василь Прокопович. – Уночі 11 квітня 1987 року мене теж підняли по тривозі. Три місяці в Чорнобилі запам’яталися назавжди. Жили ліквідатори за межами радіоактивної зони, а працювати доводилося безпосередньо на зруйнованій станції. Рівень радіації був настільки високим, що перебувати на реакторі дозволялося не більше кількох хвилин. За цей час потрібно було максимально швидко виконати завдання, наприклад, відкрутити якийсь електродвигун і негайно повернутися назад. Подальші операції здійснювали інші бригади. Такий був конвеєр. Від жодної роботи не відмовлялися, виконували незаперечно, як військовий наказ. Хоча із засобів особистого захисту мали тільки респіратори, що захищали від пилу, але не від радіації.

Підйом був о пів на п’яту ранку, і відразу вирушали на небезпечну роботу. До Чорнобиля добиралися з пересадкою. Під’їздили до кордону небезпечної зони, де пересідали на інший автобус. Після роботи милися в лазні й знову з пересадкою поверталися назад, адже забруднений транспорт за межі зони не випускали. Останні півмісяця Василь Прокопович працював за своєю водійською спеціальністю – возив генерал-майора з московського політвідділу.

– У Чорнобилі найбільше шокував не сам понівечений вибухом реактор, а спу¬стошені села, – говорить Василь Личак. – Хати стояли, мов живі, але господарі були відселені. Від цієї пустки ставало якось не по собі. Пізніше там з’явилися самосели, але спочатку був жорсткий контроль, щоб цивільні громадяни не перебували в зоні ураження. То вже пізніше у зону відчуження почали вчащати мародери, які заходилися пиляти радіоактивний ліс та вивозити брухт, що світиться вночі. Не контактується жадоба до негайної наживи мародерів із тією самопожертвою заради ближніх, з якою працювали ліквідатори. Проте в спогадах лишається тільки приємне. Така вже людська вдача, що хочеться пам’ятати тільки світле. Хоч і минуло вже 27 років, Василь Прокопович часто згадує хлопців, із якими працював у Чорнобилі, адже то було справжнє армійське братство.

Реклама

0 0 голосів
Рейтинг статті
guest

0 Коментарі
Вбудовані Відгуки
Переглянути всі коментарі
0
Ми любимо ваші думки, будь ласка, прокоментуйте.x