Черкащанка Лілія Василівна зазнала в житті багато горя: похоронила чоловіка й двох синів, перенесла онкозахворювання. Але знайшла спокій у віршуванні та малюванні – це її рятує від важких думок. А ще вона підтримує тих жінок, які через страшну хворобу – рак молочної залози – впадають у розпач.

– Я приїхала в Черкаси 1954 року, як утворилася область. Моя мама – Лідія Дорощук – була військовою, і її направили сюди працювати в правоохоронних органах. Батько загинув на війні, – розповідає Лідія Вітвіцька. – Я пропрацювала в хімічній промисловості більше 30-ти років. Спочатку була робітницею на «Хімреактиві», потім пішла на завод хімічного волокна. Мала таку незвичну професію – склодув. Виготовляли воронки, через які йшла нитка.

Лілія заочно закінчила Харківський технікум і працювала майстром дільниці, потім – інженером з охорони праці й безпеки. Оскільки на хімпідприємстві були шкідливі умови праці, то на пенсію пішла в 45 років. 1999-го в 73 роки помер її чоловік (далися взнаки фронтові рани). А потім пішли з життя вже дорослі сини-близнюки Сергій і Геннадій від хвороб серця.

– Я самодостатня і, як кажуть, Боже, збав мене від ворогів, а друзів я сама позбудуся. Адже чужій людині не скажеш того, що рідній, не відкриєш душу. Пліткувати не люблю, – зізнається Лілія Василівна. – Я творча людина, намагаюся себе чимось зайняти, щоб не впасти в депресію. Малюю, пишу вірші.

Жінка почала творити під час боротьби з хворобами, коли вже попрощалася з життям. Чотири місяці провела в лікарні, от тоді й прийшла до неї муза.
– Навіть не можу сказати, що мене, вже в літах, надихнуло, – усміхається пенсіонерка. – От лежу вночі, а воно думається, складається в вірші. Дуже люблю лірику, є в мене й патріотичні поезії.

А ще Лілія Вітвіцька відвідує громадську організацію жінок-інвалідів «Донна». Переконана, що тут дуже допомагають хворим, бо не всі сильні духом. До того ж там дають багато безкоштовних послуг, організовують заходи, зустрічі.

– От до 8-го Березня провели вечір. Я написала сценарій – жартівливу сільську історію. Тож сміялися, спілкувалися, пили чай, – не приховує задоволення наша героїня. – У «Донні» підтримую слабких, зневірених дівчат, які мають рак молочної залози, заспокоюю їх, коли якісь негаразди в них із дітьми або чоловіками.

Себе ж Лілія Василівна вважає сильною жінкою, бо ж вона не потребує опіки, не панікує, не зациклюється на проблемах, а займається улюбленою справою.
– Щоб мені зараз було років п’ятдесят, я б пішла воювати, навіть не задумуючись. Таке в мене є бажання – захищати свою землю, – переконана жінка. – Я не хочу, щоб терористи вбивали, щоб горіли домівки, безвинно лилися кров синів і сльози матерів, а щоб мирно росли діти й цвіли сади. У мене й вірш є про це.