«Окупаційні російські війська просуваються вглиб материкової України», «над Одесою розвіваються триколори», «Харків у блокаді, у захисників міста закінчується їжа, вода та набої» – слова повільно і важко проникали у свідомість, уривки фраз билися, намагаючись увірватися у страшний, в’язкий морок, який оповивав розум, як слабенькі промінчики світла, безуспішно прагнучи розсіяти темряву. То була страшна боротьба. Майже безнадійна і в своїй безнадії відчайдушна і незламна. Бо найзапекліше борються, коли є що втрачати. Коли у смерті можна вирвати із пазурів іще одне життя.

Опія
Життя вона любила, але й смерті не боялась. Опія точно знала, що смерть – то лише перехід в інше життя. Політ у Ирій. Туди, за перелітними птахами полине і її душа. Разом з любим чоловіком – скіфським царем Скілом. Який і там даруватиме світло. За чоловіком теж не тужила. Смерть воїна – в бою. Перси хотіли зробити його рабом, але Скіл добре знав – раби до Ирію не потрапляють. Раб буде рабом і там, у вічності, і душа його перетвориться на чорного ворона. Тому вбив себе сам, як тільки з’явилась можливість. Син Орік добре віддячив війську Дарія за батька. А потім із почестями провіз тіло царя ближніми і дальніми поселеннями. З ним попрощались усі, а тепер мали зробити це найближчі, тут, у їхньому Городищі. За міцними валами, які часто боронили від ворогів, але не вбережуть тепер її від смерті, хоча… смерть – тож лише перехід у Ирій. А разом зі Скілом… Чого ще можна було б бажати?
Опія провела поглядом по деревах. Цей Яр, який кілька століть пізніше люди прозвуть Холодним, і справді зазвичай не радував теплом. Але цього разу весна прийшла рано. Земля під ногами вкрилась білими квітами, які найперші пробиваються з-під снігу. Сенамотіс – дружина Оріка, опускаючи донизу очі, несла їй вінок із тої квітучої трави, ніби вибачаючись, що до золота може додати лиш його. Природа ще не розбуялась і в лісі не було нічого, окрім первоцвіту. Та Опія дивилась на неї ласкаво, звичаю варто дотримуватись, але зараз усе здавалось їй такими дрібницями. Вона глянула на сина – із закривавленої шуйці – пробитої стрілою в знак жалоби – додолу повільно стікали темні краплі. Зате правиця, як і завжди, міцно тримала меч. Вона полишала своє плем’я спокійно. Жінок і дітей є кому боронити.
Цариця підняла голову до неба: над лісом пролітали гуси, перекликаючись на лету. І неможливо було зрозуміти – та пісня тужлива чи радісна. Птахи повертались із Ирію, а їй, саме зараз, – у зворотньому напрямку .
Опія рішуче одягла на свою величну царську голову вінок. Зрештою, саме в білому варто зустрічати смерть.

Оксана
Смерть Михайла була чимось для неї чимось фантастичним. Ні, ну просто не міг такий бравий козак узяти та й зникнути із рідної землі. Не могла вона собі уявити, що його гаряче серце перестане битися, веселі очі більше не дивитимуться на білий світ, а палкі уста – ключі до раю… Ні, Оксана відмахувалась від цих думок, але й поспішала. Щось підказувало, що слід швидше поєднати їхні долі перед Богом. Поки ще не почалось страшне повстання. Через кілька десятиліть люди назвуть його Коліївщиною, але зараз ніхто не думав про назви. Козаки готувалися – влаштовували муштри, рубались на мечах, об’їжджали коней. Сільським гайдамакам, які приходили із вилами та сокирами, запоріжці протягували шаблі. У Мотронинських лісах, ярах та балках святили ножі. Чекали лиш тепла та паші для коней, а тоді вже кожна мить могла забрати у неї Михайлика. Треба було спішити. А з чого вінок весільний зробиш? Хіба з цих первоцвітів? Вплести у довгу, густу, смолянисто-чорну косу ніжні білі квіти. Бо хоч вінчання і таємне, хотілося ж… як у людей. Хотілося бучного весілля з троїстими музиками, дружечками й свашечками, теплим короваєм. І щоб в м’ясниці, після Світлого Хрестового Воскресіння, а не зараз – в піст. Та батьки благословення не давали, насувалося повстання і треба було спішити. Вона готова була вмерти з ним і тисячу разів умерти за нього. Та він пообіцяв лишити їй життя. Лиш повінчаються…
І слова свого дотримав. Михайло рушив визволяти рідний край, на прощання сказавши Оксані, що здобуде для неї свободу на своїй землі. А вже зовсім скоро вона відчула, як щось ворухнулось під серцем. Якраз на Світле Христове Воскресіння.

Олеся
Воскресіння! Саме цим словом варто було б описати події тодішньої весни. Воскресала не лише природа – після лютих і тривалих холодів. Воскресала Україна – столітня імперська невільниця. І у пророчому Шевченковому – «і повіє вогонь новий з Холодного Яру» уже ніхто не сумнівався. Той вогонь торкнувся кожного: кого спалив, кого очистив, у запроданців забрав життя, хоч у полум’ї боротьби за свободу згорів і не один герой. А у неї… У неї забрав спокій. Найяскравішою жариною у тому вогнищі був отаман Чорний Ворон. І саме він упіймав в тенета горде серце козачки Олесі.
«Тут-тук, тук-тук» – Олеся, заглиблена у власні думки здригнулася і відразу ж посміялась сама з себе. Дятел налякав її більше, ніж, часом, лякали червоноармійці. Хоч, звісно, «червінці» її ніколи не лякали. Їхні похмільні, спотворені злістю та відчуттям власної зверхності , а при зустрічі з нею – ще й хтиві пики викликали лише відразу. Вона ненавиділа зайд, які збирали «продразвьорстку», часто лишаючи заможних селян без зернини, знімали дзвони з «Мотрі» (так лагідно повстанці називали Мотронин монастир), ґвалтували черниць і вішали крамарів. У її палкому і гордому серці ця ненависть віднедавна поєднувалась із зовсім іншим відчуттям – раніш незвіданим, загадковим і хвилюючим, а ще – безнадійно нерозділеним, адже на війні у чоловіків є куди важливіші справи…

«Тук-тук, тук-тук» – дятел продовжував свою роботу, та тут сторожке вухо Олесі вловило іще один звук – віддалений стукіт копит. А її кобила Квітка тихенько заіржала, вітаючи ще прихованого у гущавині жеребця. Олеся потягнула на себе повід, змусивши Квітку сховатися за грабами і ясенами. Вершник міг бути як другом, так і ворогом. Але наступної миті у неї відлягло від серця і одночасно солодко защеміло у грудях – довге чорне волосся, засмагле і обвітрене обличчя, чіпкий погляд сірих очей і вірний друг Мудей, який не раз виносив напівживого господаря з кривавої січі – це могла бути лише одна людина. Зустрічі з отаманом Олеся не очікувала, бо днями його ад\’ютант Вовкулака говорив, що ватага збирається до Лебединського лісу. Але зараз перевербованих, тих, що мали надію на «амнестію» і сподівались хоч ніч поспати у теплому ліжку було все більше. Війна затягувалась, знекровлюючи загони та забираючи у гайдамак останню надію. А що людина без надії? А все ж він був тут… «Теж мені, розвідниця!» – з досадою подумала Олеся і замилувалася вершником. Скільки разів вона ризикувала життям, коли носила їм їжу та набої, друкувала листівки, вивідувала плани тих рогатих, що носять зірку в лобі. І зробила б це знову і знову, лиш би ще кілька хвилин просто дивитись у ці суворі, і разом з тим дуже лагідні очі. Їх розділяла поляна, укрита килимом сліпуче-білих первоцвітів. «І не стоптали ж кінськими копитами, – майнула думка». І Олеся рішуче виїхала на галявину.
Любов сліпа, а ще глуха і повністю позбавлена інстинкту самозбереження. Ні тріскіт гілок, ні шурхіт трави, ні хвилювання Квітки, Олесю, зазвичай таку уважну і сторожку, не зупинили. «Увімкнулася» вона аж тоді, коли руку обпекло різким болем, білосніжний цвіт під копитами Квітки став багряним, а свідомість нарешті вловила, що навколо лунають постріли.

Ольга
Постріли – це було останнє, що пролунало у студії «Громадського телебачення» перед тим, як екран телевізора зашипів, припинивши он-лайн трансляцію. І перше, що почула Оля, прийшовши до тями.
В Україні вирувала війна. Російські війська зі сходу просувалися усе далі до центру, містами і містечками, не жаліючи ні власних солдатів, ні місцевого населення, яке чинило відчайдушний опір, бо що їм ця «мєлюзга» – метою був Київ.

А тим часом у черкаській лікарні вийшла з коми краєзнавець і еколог, екскурсовод і природозахисник, берегиня Холодноярського козацтва і унікальних місцевих підсніжників Ольга Галушко.
«Повернення» було важким, думки усе не клеїлися. В голові: штурм черкаської облдержадміністрації, крижана вода в 20-ти градусний мороз, плакати, крики і раптом – тупий удар, біль і пітьма.
А потім – операції і хиткі мости між життям і смертю, якими вона ходила декілька днів, а може – декілька століть – це вже хто як рахує. Тоді вона ще не знала, що спочатку кожен місцевий можновладець вважатиме своїм святим обов’язком «піарнутись» на її біді, і врешті «допомогти лише совітом». А коли їхні п’ятки замиготять за кордоном, правоохоронці кілька місяців наполегливо, проте безуспішно шукатимуть покидька, який кинув на голову беззахисній дівчині вазу з висоти вікна четвертого поверху. Потуги міліціонерів виявляться марними, незважаючи на численні фото і відеодокази.
Було цілком зрозуміло, що людськими стараннями тут не обійтися. Тож до справи узялися дальні і ближні Олині прабабусі. Їхні душі у Раю та в Ирію почули-таки численні молитви сотень друзів і тисяч незнайомих, проте небайдужих. І впрохали пана Бога ще не забирати життя козачки. Бо ж не встигла лишити того, хто захищатиме кордони від чергових приблуд.

Тепер душа кожної з них жила у персональному підсніжнику. І саме вони тоненьким «голосом трави» кликали її з темного липкого мороку. Передзвоном срібних дзвіночків повторювали «Тобі ще жити, і жити, боротись і боротися». Так голос рідної землі знаходить тебе скрізь – і за товстими лікарняними стінами, і за непрохідними мурами підсвідомості, куди міцнішими, ніж будь-яка стіна.
Олин погляд упав на годинник, який мирно цокотів на протилежній стіні, і дівчина прикинула, що якщо прямо зараз звідси утече, то вже до смерку буде у Краселецькому лісництві. Вона іще не знала, що у звитяжному Холодному Яру (який несподівано став рідним і життєво необхідним дівчині із Сумщини, таке буває – любов з першого погляду) вже ожили землянки і схрони. Там укотре готувалися дати відсіч зухвалим чужинцям, бо по суті лиш коней змінили на танки, а шаблі – на автомати. А в іншому – усе так само світло змагалося з темрявою. Вона ще не знала… Але відчувала – зараз там потрібна – як ніколи.

Її дражнив знайомий запах, щось невловимо рідне, близьке, хоча і підзабуте. Погляд нишпорив навколо лікарняного ліжка і нарешті наштовхнувся на відгадку:
– Підсніжники! Складчасті! Такий букетисько! Дізнаюсь, яка падлюка вирвала – руки повідриваю!!!