Спогади про жіноче свято і чоловічі вчинки

З восьмим березням у мене є багато асоціацій, але є і один найбільш важливий спогад у моєму житті. Колись напередодні цього свята, я захворіла на вітрянку. Колись це не дуже давно, мені було 35 років. І хоч у дитинстві я на неї хворіла, вона повернулася у найнатуральнішій і найкращій формі. Лікарі фотографували мене, як модель, щоб показати фото студентам медучилища, бо навіть у підручниках такої гарної форми вітрянки не було. Одним словом, навіть, хворіти я примудряюсь якісно.

Лікували мене за всіма правилами, із щоденним обмазуванням зеленкою також. І, оскільки мені було вкрай погано, то мене забрали в інфекційну лікарню і у дитяче відділення, бо у дорослому з вітрянкою колег не було. Інфекційна лікарня – це особлива розмова, але суть у тому, що це окремі приміщення-палати, які зачиняються на ключ знадвору. Ти звідти вийти не можеш, бо зачинено. А медсестру можна покликати через скляне вікно, що виходить у коридор. Така собі в’язниця. Спочатку зі мною в палаті були мама з малою донькою, але їх виписали. І медсестри почали говорити про Артура. Потім поставили перед фактом: «Сьогодні ввечері ми переведемо до вас Артура». Виявляється, у одній із палат було чотири хлопчики з інтернату. Самі. Батьки від одних відмовилися, інших позбавили батьківських прав. І ось найагресивніший і найвойовничіший був Артур. Він був і найстарший, йому було дев’ять років. Він постійно бив решту хлопців, покусав медсестер. Одним словом, такий собі асоціальний елемент.

І медсестри вирішили його звідти прибрати, бо не витримувала їхня нервова система. Ввечері вони фактично затягнули його до моєї палати, слідом закинули його речі, постіль. Швиденько закрили двері й усе. Ми залишилися вдвох. Я і Артур. Мені було погано, температура під сорок майже постійно, тому ніякі психологічні маніпуляції я з ним не проводила. Так і сказала йому, що Артур, нам треба з добою якось домовитися і вижити тут. І ми почали виживати. Він розповідав мені деякі спогади про сім’ю, мама-алкоголічка, батька не було, дід, баба – також всі пили. Якісь спогади про міліцію, вокзали тощо. Дуже хотів, щоб у нього був тато. Щоб приносив подарунки. Говорив він погано для свого віку, занедбаний був. Мої привезли зранку для нього олівці і розмальовки, бо в нього не було нічого, а палата – це лише металеві ліжка і тумбочки. Треба віддати належне – він дуже відповідально поставився до моїх крапельниць і, коли закінчувалася одна пляшка, стукав у вікно, щоб підійшла медсестра дитячого відділення, потім зателефонувала у доросле відділення і прийшла звідти медсестра, відчинила нашу в’язницю і змінила на іншу пляшку ліків.

Чому це не могла зробити медсестра з дитячого відділення, я й досі не розумію. Він дуже роздивлявся розмальовки, вгадував звірів і декілька разів перепитував, чи я це точно подарувала йому. Потім почав складати все в тумбочку, потім викладати, потім знову складати. Потім, дивлюся, він відклав розмальовки з олівцями і взявся за кілька старих газет, які залишилися від когось у палаті. Я ще й подумала, що до чого дитина звикла, тим і грається. Він вовтузився з тими газетами довгенько, у мене закінчилися крапельниці, їх прибрали, Артур сидів тихенько, я могла почитати журнали. Коли, дивлюся він йде до мене, а рука за спиною. Він підійшов і каже: «Інна, це для тебе!» і простягнув три тюльпани, зроблені зі старого газетного паперу. Я сіла на ліжку і уявила, як ми виглядаємо, збоку. Дві абсолютно чужі людини, із різних світів, які незрозуміло чому перетнулися. Неблагополучний хлопчик і благополучна молода жінка. Ми завжди жили різним життям і, здавалося, ніяк не мали б зрозуміти одне одного. Але, ми зрозуміли.

Для нього було важливим зробити для мене ці квіти, а для мене було дуже важливо, що він їх зробив для мене, що я у нього викликала таке бажання. Я взяла ці квіти, як найцінніший дар, сказала: «Артуре, тут немає вази, але ми поставимо їх у цю пляшечку (лікарняна мірна пляшка) і у нас буде гарно!». В інфекційній палаті з’явився запах весни. На тумбочці була «ваза» з паперовими тюльпанами. Медсестри заглядали у скляне вікно і шепотілися, що він, виявляється, не тільки кусатися може, а ще й тюльпани… Перед самим святом мене виписали, тюльпани я забрала з собою додому. Артур пишався собою, а я – ним. Прощалися, обіймалися, як найрідніші. Моєму чоловікові він потис руку і сказав: «Бережи її». Це було так по-дорослому. І я думаю, нам, жінкам, треба навчитися бачити й цінувати вчинки чоловіків, які вони роблять для нас і заради нас. Навіть паперові тюльпани.

Реклама

0 0 голосів
Рейтинг статті
guest

0 Коментарі
Вбудовані Відгуки
Переглянути всі коментарі
0
Ми любимо ваші думки, будь ласка, прокоментуйте.x