Досить часто чоловіки у сімейних стосунках намагаються принижувати своїх жінок, насміхаються над ними, над їхніми діями, вчинками, агресивно іронізують. Не будемо брати проблему насилля і жорстокого поводження, бо це зовсім інша тема й ситуація. Але от таке зневажливе ставлення до власної дружини або партнерки є прийнятним і поширеним у нашому суспільстві.
Причин, як завжди, багато і всі суб’єктивні, кожну ситуацію, кожну людину потрібно аналізувати окремо, але якісь загальні тенденції я давно спостерігаю. Буває у шлюбі, який триває певний період, народжуються діти, жінка вкладається у їхнє виховання, турботу про них, про чоловіка, одним словом розчиняється у побуті й, звичайно, уже втрачає той шарм, який був до одруження, втрачає енергію, блиск в очах. Хоча часто й слідкує за одягом, за зачіскою, але того драйву вже, зрозуміло, немає. У чоловіка ж, навпаки, може вдало складатися його соціальна реалізація, гарно доглянутий дружиною, випрасуваний, доведений нею до досконалості, він буде користуватися увагою і «попитом», так би мовити. І от йому вже здається, що на фоні його, такого гарного, успішного, всім потрібного, жінка не є вже чимось важливим у його житті, може, навіть, починає її трохи соромитися. Ну, і, звичайно, потроху принижувати: «ти не така гарна», «з тобою не цікаво», «що ти розумієш у моїх проблемах», «що ти одягнула», «сиди, вари борщ, бо більше ти нічого не тямиш» тощо.
Пам’ятаю одну історію, коли чоловік не захотів брати дружину з собою на корпоратив. Вона вже зібралася, стояла перед дзеркалом і він їй сказав, що піде без неї. Вона запитала: «Чому»? Він повернувся, глянув на неї зневажливо й відповів: «Подивися на себе, ти ж як баба!» і пішов. А вона залишилася стояти. Вона потім розповідала свої відчуття у той момент. «Мене ніби струмом ударило, я стояла й дивилася на себе в дзеркало його очима, очима, якими він бачив бабу. І в мене було стільки злості до нього, стільки ненависті в той момент, бо я народила двох дітей від нього. Так, я набрала вагу, я виморена побутом, дітьми, доглядом за ним, бо він на керівній посаді й має виглядати гідно, я зайнялася його бізнесом й у мене не було часу для себе. Але, все, що я робила, все для сім’ї! Я була така зла на нього в той момент, я плакала, проклинала його за таке ставлення до мене. А потім сказала сама собі, що більше ніколи, ніколи в цьому житті він не назве мене бабою!»
Після цього, як це часто буває у таких випадках, вона різко зайнялася собою: фізкультура, правильне харчування, дієти і, навіть, ліпосакція під загальним наркозом, ну й відповідна хірургічна корекція, яка робиться у таких випадках. Через півроку це була зовсім інша жінка. У всіх сенсах цього слова: і прямому, і переносному. Вона була апетитно струнка, приваблива, стильна, у неї горіли очі й енергія аж виплескувала з неї. Вона купалася у захоплених поглядах чоловіків, компліментах. А чоловіка її, ледь не вигнали з роботи, бо після таких метаморфоз із жінкою він майже цілими днями ходив колами навколо її офісу і відслідковував, хто заходить, хто виходить і кожні п’ять хвилин телефонував їй на мобільний – ну, ніби просто так або у справах. І не боялася вона більше його принижень, бо відчувала таку внутрішню силу й упевненість, що вже сказане ним не мало ніякого значення, та він вже й казав, бо відчував також. І от таких історій буває багато, саме з таким фіналом, бо є у жінок такий внутрішній дух, такий стержень, котрий у якийсь кризовий життєвий момент актуалізується.
Навіть Павло Загребельний описав це у Роксолани, хоча мені особисто, було трохи дивно, що чоловік (автор) зміг відчути такі суто жіночі особливості. Він писав, що в «20 років Роксолана народила четверо дітей і у неї вперше з’явилася думка про велич. Вона аналізувала життя багатьох відомих жінок, зокрема Єлени Глинської, матері Івана Грозного, королеви Бони, Ізабелли д’Есте. Великою проблемою Роксолани було те, що вона не була надто вродливою. Але, коли народила першого сина відчула в собі силу, яку хотіла несвідомо випробувати, а пізніше з’явилося відчуття жінки справжньої, якої ще не знав ніхто. Перша дитина Роксолани народилася слабкою, але вона не віддала його нянькам, вигодовувала сама, і саме тоді відчула своє могуття і безсмертя в образі свого сина». Звичайно, у цій ситуації жінка проходить через певні страждання у стосунках з чоловіком, але тут має значення фінал, результат. Вона виростає як особистість, як жінка.
Але не всі ситуації мають таке закінчення. У багатьох випадках чоловік, принижуючи жінку, самостверджується за її рахунок, вона слабша. Усі свої комплекси, побоювання, страхи, тривоги, невпевненості він проектує на неї у вигляді таких принижень, хизувань, грубої іронії. Жінці можна постаратися підняти йому самооцінку, користуючись рекомендаціями глянцевих журналів вихваляти його, захоплюватися ним тощо. Але, не факт, що від таких захоплень «корона на його голові» не виросте до імператорських розмірів і тоді тим паче така невдаха-жінка не буде йому потрібна.
Якщо жінка взагалі не буде протистояти його зневажливому ставленню, то вона може перетворитися на абсолютно залякану, невпевнену особу, яка, перш за все, не буде поважати саму себе. І, взагалі, варіантів розвиту такої ірраціональної любові по Еріху Фрому (коли один принижує, а інший дозволяє це робити) може бути багато. І факторів тому багато: і модель батьківської сім’ї, і самооцінка партнера, і схильність до залежності, домінування, лідерства чи партнерства. Але, особисто моя думка, потрібно намацати в собі той стрижень, знайти в собі ту жіночу силу і впевненість, яку відчув Павло Загребельний у своїй героїні, і стати жінкою, яку завжди буде прагнути чоловік. І таки Сімона де Бовуар мала рацію – жінкою не народжуються, нею стають.
