Коли почалася німецька окупація, Миколка Бас із Лесьок (тепер Черкаського району) був іще хлопчаком. Таким, як і всі хлопчаки-дошкільнята: непосидючим, гамірливим, говірким. Хтозна, чи сталося б у його житті так, що він почав співпрацювати з партизанами, якби не трагічний випадок. Повідомляє власний кореспондент «Нової Доби».
Від вибуху снаряда став глухонімим
Одного разу, коли на голови наших солдатів і мирних жителів сипалися ворожі бомби й снаряди, Миколка з батьком ховалися в погребі. Від вибухів погріб аж двигтів – от-от завалиться. Коли трішки стихло, батько вхопив сина за руку й давай перебігати до сусідів у окоп. Снаряд розірвався якраз посеред вулиці. Осколком батькові розпороло живіт, вивернуло всі нутрощі. А Миколу з головою накрило землею. Він не пам’ятає, скільки так пролежав. Мати, побачивши, що чоловік лежить біля вирви мертвий, а сина немає, здогадалася, що той може бути присипаний землею. Взяла лопатку й почала відкопувати.
Відкопала, внесла в хату нерухоме тіло, заходилася обмивати. Усе тіло хлопця було зранене, голова – в крові. Здалося матері, що втратила й сина. Але він закліпав очима, ожив.
– Я-то вижив, але перестав балакати й чути, зробився глухонімим, – розповідає Микола Іванович. – З вух текла кров із гноєм. Бігаю з ровесникам, граюся. Як кричали мені в самісіньке вухо, то я трохи чув. Спілкувався з ними жестами. Тим часом хлопці, старші за мене років на п’ять, їздили підводою селом, збирали продукти й зерно для холодноярських партизанів. Ну, й побачили, що я серед пацанів бігаю, жестикулюю. Зрозуміли, що я не балакаю, а раз так, значить їм підходжу. Забрали мене з собою.
Хлопці заїжджали то до одного знайомого комірника, то до іншого, завантажували на підводу зерно. Миколку садовили на воза й наказували: «Якщо перестрінуть поліцаї, падай на клунки й плач, показуй на побиту голову. А ми вже будемо самі з ними балакати».
Так і траплялося. При зустрічі з поліцаями Микола заходжувався плачем. Поліцаї перемовлялися з хлопцями, тицяли в нещасного глухонімого пальцями, кривилися від його кров’яних і смердючих патьоків із вух. Зрештою, махнувши рукою, відпускали геть. Отаким побитом Микола Бас рятував провізію для партизанів Холодного Яру.
Малий крадій
Пригадує Микола Іванович, як ті ж самі хлопці, з якими він доставляв харчі партизанам, довідавшись, що в німецькому штабі немає нікого, виймали з вікна шибку й проштовхували його всередину. Завданням малого диверсанта було зібрати зі столу всілякі папери, зброю й передати хлопцям через вікно. Зброї, каже Микола Іванович, було багато – і нашої, й німецької. Хлопці замотували її в ганчірки й заривали садку неподалік. А вночі перевозили її партизанам.
– Оце таким ділом я займався мало не щодня, – каже Микола Бас. – Восени 43 року фронт уже наближався. Мене вкидають знову в штаб і кажуть: «Бери зі столу все». Я їм показую, що немає нічого. Німці, напевно, запідозрили, що хтось сторонній порається в штабі. Коли це один із хлопців гукає: «Тікаймо, бо поліцаї йдуть!» Уже мене витягнути зі штабу не встигли. «Заховайся під вікном і пересидь, – порадили. – Може, вони пройдуть мимо. А коли пройдуть, ми повернемося й витягнемо тебе звідтіля». Я заховався, сиджу. Коли бачу: зупинилися тіні біля вікна. А шибка ж ціла до фундаменту притулена стоїть! Заходить у хату німець, а поліцаї ще на вулиці стоять. Побачив мене, та як закричить: «Партизани!» Ну, тут поліцаї вскакують у штаб – і до мне: «Ти що тут робиш?» Я показую на протигаз на столі. Всі ті протигази я раніше віддавав сільським хлопчакам на рогатки. Вони зрозуміли. «А зі столу ти документацію брав?» Мантиляю головою, що ні. «Зброю ти брав?» Знову жестами показую, що не брав. Вони тоді мене – за виворіт і на вулицю. І показують : «Іди туди, до кущів, ми тебе будемо «пух-пух»». Я зрозумів, що мені капець. Зігнувся й плачу. Один іззаду мене прикладом по голові як угатить! А в мене вона й так контужена. Я впав, а вони давай мене ногами гилить. То я й знепритомнів…
Поліцаї, подумавши, що вбили хлопця, припинили екзекуцію, розійшлися. Сільські дітлахи, які пасли корів неподалік, підбігли, відтягли хлопця до колодязя, вилили відро води на нього. Оклигав Миколка, заходився кашляти кров’ю. Ніг він не відчував, тож іти не міг. Хлопчаки взяли його попідруки й потягли до дідової хати. Довго він у діда жив, аж поки трохи не оговтався.
– Коли в перший клас пішов, то мене або мати, або старший брат водили до школи, бо в мене ноги запліталися, – згадує Микола Іванович. – Учителька всіх учила грамоти, а мене – балакати…
І вибалакався Микола, й сім класів закінчив. Правда, з великими потугами. І армію відслужив, і все життя, аж до пенсії, працював у Черкасах на автобусі.
