Ув’язнення в концтаборах – це заздалегідь спланована політична акція, метою якої було фізіологічне знищення багатьох тисяч людей різних національностей. Це злочин, який не повинен більше повторитися, але разом із тим це урок історії, про який ми повинні знати і пам’ятати все життя. Ми мусимо відтворити пам’ять про героїв, які стали жертвами цього страшного терору, оскільки час невблаганно віддаляє нас від тих страшних історичних подій, а людей, які опинилися в їхньому вирі, залишається все менше і менше. Серед таких людей можна виокремити ім’я Мусія Дмитровича Галайка – уродженця Черкаської області.
Він народився 10 червня 1925 року в селі Тинівка Жашківського району в сім’ї колгоспників. До війни закінчив 9 класів. Коли розпочались воєнні дії, Мусій Дмитрович за вказівкою військомату був відправлений в тил. Молодий юнак потрапив до групи, яка займалась евакуацією худоби. Женучи худобу, група хлопців сподівалась, що вже на іншому березі Дніпра здолає німецького ворога. Але вийшло інакше…
Мусій Дмитрович брав участь у будівництві оборонних споруд: окопів та траншей. Але незважаючи на тяжку і фізично виснажливу працю українців, самовіддану оборону, німці наступали: багато людей потрапило в полон. Така ж доля спіткала і молодого Мусія, який 1942 року в оточенні під Харковом потрапив до полону. Усіх затриманих відправили у табір в Костянтинівку Донецької області.
Мусієві Дмитровичу з другом вдалося втекти. Але їх спіткала невдача: втікачів помітили і здали поліції. Ув’язнених відправили до німецького міста Штутгарт. Там Мусій Дмитрович перебував два місяці. Потім (у 1942 році) в’язнів відвезли в концтабір Дахау, в якому юнак перебував аж до 1945 року.
Після звільнення з концентраційного табору Мусій Дмитрович служив в армії на німецькій території в місті Кезлін. У 1946 році юнаку поставили діагноз: виразка шлунку; через хворобу Мусій Дмитрович був демобілізований.
Після демобілізації юнак повернувся у Тинівку, де дізнався, що його мати, брат і сестра загинули під час німецьких обстрілів.
А хвороба прогресувала: юнак опинився на межі життя і смерті. Лікар місцевої лікарні сказав, що пацієнт безнадійний. Лише молода медсестра, яка була закохана у хлопця, відвезла Мусія у Жашківську лікарню, де йому врятували життя.
У Тинівці юнак екстерном закінчив 10-ий клас, вирішив вступити до університету та вдосконалити володіння німецькою мовою, набуте у концентраційному таборі Дахау. Успішно склавши екзамени, Мусій став студентом Київського державного інституту, який закінчив у 1956 році, але вже заочно. Після закінчення інституту Мусій Дмитрович 40 років пропрацював вчителем іноземної (німецької) мови. Мусій Дмитрович 2 роки був директором школи у селі Ризино Звенигородського району. Після демобілізації створив сім’ю: разом із дружиною Ганною Василівною вони виховали доньку Тамару та сина Володимира. Працюючи вчителем, ветеран займався активною громадською діяльністю: його призначали головою профспілки, секретарем партійної організації в школі, де він працював. З виходом на пенсію (у 1988 році) Мусій Дмитрович переїхав у Носачів на постійне місце проживання. У Носачеві ветеран веде активний спосіб життя: займається домашнім господарством, активно відвідує всі сільські заходи, спілкується зі своїми рідними та друзями. Держави пошанували Мусія Дмитровича такими нагородами: медалями «До 50-річчя Перемоги», «До 60-річчя Перемоги», «До 65-річчя Перемоги», медаллю Георгія Жукова та медаллю «Захиснику Вітчизни».
Євгенія Гуртова, керівник гуртка «Історик- дослідник» ЦДЮТ Смілянської районної ради; Анастасія Бондаренко та Яна Кузнець, члени гуртка
