БЛОГИ


Новина із категорії: Валентин Лазуренко, RSS

Роздрукувати        Друкована версія
Українське чумацтво… Говорячи про цей унікальний по своїй суті феномен у історії нашого народу, сьогоднішнє покоління українців не повинно забувати про те, що чумацтво у XVI – XIX столітті стало для нашої нації однією з форм самозцілення. Якщо козацтво оберігало наші землі зі зброєю, кобзарі оживляли духовне пробудження за допомогою кобзи й пісні, то чумаки тримали, якщо можна так висловитись, економічні важелі. Україна через постійні війни й грабунки постійно потерпала в ті часи від господарської розрухи. Не маючи змоги налагодити чіткі державні структури, природний організм нації змушений був вишукувати інші форми самозцілення. Такою формою і стало чумацтво.

Що ж таке “чумак” в історії України. Певний час слово “чумак” пояснювали назвою чуми, яку буцімто чумаки завозили з Криму, куди їздили за сіллю. До цієї версії додавали ще і той факт, що чумаки не дарма носили чумну дігтярну сорочку. Але ця нісенітниця згодом була обґрунтовано у свій час розвіяна відомим дослідником Г. Данилевським, який стверджував, що чумна сорочка, це була одна з двох сорочок, яку чумак брав з собою в дорогу, і яку для захисту від дощу, пилу, різної зарази і мошки відразу ж вимазував дьогтем. Але про цей звичай чумаків згодом. А саме слово “чумак” по-татарському означає просто - “перевізник”.
Хто ж такі чумаки ? Чумаки – це категорія населення на Україні, що в XVI - XIX столітті займалося торгово-візницьким промислом. Від назви цієї групи населення бере назву і весь промисел – чумацтво. Чумацтво – це торговельно – транспортна корпорація людей, яка склалась у XVI столітті в Південній Україні з метою постачання солі з північного Криму в Україну, Польщу, та інші сусідні країни.
Першопочатки його появи сягають глибин віків. Як засвідчує один із літописів, ще в XII столітті на Дністрі сталася нагла повінь, і сто маж, навантажених сіллю, змило водою. “І була, - зауважує очевидець, - від того велика смута по всій землі Руській”. У ті далекі часи прикарпатські чумаки (їх ще називали коломийцями, оскільки однойменне місто було центром солеваріння) забезпечували цим необхідним продуктом південь землі України. Звідси вони привозили хліб, речі господарського вжитку, навіть дерев’яні церкви. Згодом, коли західноукраїнські землі загарбала польська шляхта, сіль почали транспортувати з півдня Криму.
Відомий історик Микола Костомаров появу чумацтва пов’язував з часом занепаду козаччини (XVIII ст.). Як аргументи Костомаров виставляє військову організацію чумацьких валок: мовляв, колишні козаки стали чумаками або хліборобами.

Історичні факти спростовують цю версію. Українське чумацтво, продовжуючи традиції мандрівних торговців XII – XIV ст., почало швидко розвиватися у XV – XVII ст., а у XVIII – XIX ст. досягло свого апогею і було витіснено залізничним транспортом тільки на початку XX ст. Особливого поширення торгово-візницький промисел набув у другій половині XVI століття на Придніпров’ї і згодом охопив інші землі тогочасної України. В роки найбільшого розквіту чумацтва, а саме у XVIII – XIX ст., рідко яке село на Україні не мало своїх чумаків, які їздили до Криму і на Дон. Якого розмаху цей промисел набув на початку XIX століття, засвідчують хоча б такі факти: щороку з Криму на Україну приходило чотириста тисяч возів з сіллю, а на Дніпрі у Бериславі (під Каховкою) день і ніч працювало вісімдесят паромів (десять державних і сімдесят приватних), які перевозили на лівий берег чумацькі валки з Правобережної України. За рік тільки через цю переправу проходило приблизно двісті тисяч возів.
Хто ж займався чумацтвом? Які соціальні верстви приймали у ньому найбільшу участь? Чумакували переважно козаки та державні селяни. До свого товариства вони запрошували кріпаків і міщан. За своїм соціальним складом чумаки не були однорідною масою, і різні шляхи приводили їх до цього промислу. Більшість селян йшли в першу торгову мандрівку з одним або парою волів, а дехто починав з того, що йшов наймитом, погоничем до власника кількох десятків паровиць. За роботу за перше літо наймиту господар давав пару волів, з якими й починалася щаслива або нещаслива доля чумака.

На початку XIX ст. чимало кріпаків йшли в чумаки: поміщики їх радо відпускали, бо за кілька років кріпак приносив великий грошовий викуп (в середньому тисячу карбованців).
В тогочасній Україні існували навіть цілі чумацькі слободи, тобто такі поселення, де селяни переважно займалися чумацьким промислом, або як ще називали, візництвом. Ці чумацькі “гнізда”, як їх називали в ті часи, були відомі на півдні тогочасної України всі до одного. Оскільки тут чумацький промисел вели гуртом. У декого з них було від тридцяти до п’ятдесяти волів, а в декого при цьому в наймі ще було і десятин 100 чи 200 землі, знята на відкуп винокурня, ліс, ділянка на винному відкупу, осіб тридцять робітників та ще й тисяч сто асигнаціями чистогану. У XVIII ст. на Україні були слободи, що налічували до 3000 і більше осіб чумаків. В цих селах, як говорив сучасник, “не було жодного плуга й жодної борони”. По господарській частині чумаки цих слобод лише заготовляли сіно на зиму волам, а їх жінки доглядали корів та відгодовували птицю. Ці чумаки вважали за сором для себе виорати і засіяти хоча б одну десятину землі. Лише їх дружини скопували невеличкі клаптики землі, де саджали дині, кавуни та іншу городину. З кожним роком чумацтво цих слобод ставало все заможнішим і заможнішим, і дивилось на своє ремесло вже лише з точки зору прибутку. Багато з них переставали ходили в далеку дорогу, а утримували для цього в рік від двадцяти до сорока наймитів, яких відправляв з возами в дорогу, і лише вдома підраховували свої прибутки. В цьому напрямку втрачалась старовинна самобутність чумака, проте бізнесові справи у нього були на висоті. Як бачимо, чумацтво протягом століть видозмінювалось, змінювались його самобутні характер та принципи.
Чумацький промисел набув великого розмаху на Черкащині. Задихаючись від малоземелля, селяни цього краю шукали рятунку у відходництві. Особливо багато чумаків проживало в районах міст Золотоноші, Лисянки, Чигирина. Розташоване на чумацькому шляху село Боровиця, що на Чигиринщині у XVIII - XIX ст. було одним із значних осередків чумацтва на Україні. В першій половині XIX століття численні чумацькі валки їздили до Криму по сіль з Вереміївки, Жовнина, Васютинець (нині села Чорнобаївського району Черкаської області) та з села Гельмязева, що на Золотоніщині. За офіційними статистичними даними, лише в Золотоніському повіті на початку минулого століття було зареєстровано 2443 чумацьких фур.

Чумакування, як промисел, в ті часи було нелегким з багатьох причин: примітивна техніка далекого транспортування, невпорядкованість шляхів і небезпечна дорога, бо мандрівників усюди вичікували розбійники-грабіжники, аби поживитися добром чумака. До того ж, його всюди підстерігали хвороби і найжахливіша з них – чума.
Можна ще дуже багато розповідати про чумацтво на Україні, але ми цим матеріалом не претендуємо на вичерпність, адже це надзвичайно глибоке по своїй суті питання.
У другій половині XIX століття чумацький промисел занепав у зв’язку із розвитком залізничного і водного транспорту. Але він залишив у житті нашого народу незгасну сторінку. Із припиненням існування чумацтва, зник і цілий пласт своєрідної української культури.
Щоб зберегти пам'ять про чумацтво, необхідно поглибити дослідження цього унікального явища не лише в українській, але і в європейській історії.

Теги: черкаси, черкаська область, Чумаки, історія, народ, феномен

Черкаські обранці порівняли політичне життя міста із кінострічками та серіалами. Свої мистецькі враженння переповіли журналістам телеканалу ВІККА.
Комедію «Гамлет і Джульєтта» представили у Майстерні Акутальної Творчості цими вихідними. Актори, окрім того, що змушують глядача сміятися,
< >
Черкаси – місто книжне ...
Василь Теремко, RSS