Вона була єдиним справжнім коханням його життя. Вона прийшла в його осінь, коли, здавалося, уже все бачено, все випробувано, лишалося спокійно споглядати свій захід сонця і чекати на зиму, якщо Бог дасть. І тут з’явилася вона. Якось не очікувано й нізвідки. У якомусь кафе, ділова зустріч, вона розповідала ідеї для запропонованого ним проекту, так просто, так природно, а він уже кожною клітинкою свого тіла відчував її особливий магнетизм. Він бачив безліч жінок – струнких і вродливих, багатих і бідних, успішних і леді, й світських левиць чи – як там зараз модно говорити? Він був відомим композитором, класика була його життям. Його симфонії звучали по всьому світу і він вважав, що класична музика – вічна. Він уже все у своєму житті зробив і назавжди залишиться в історії музики. І ось він дивився на неї, на пасмо волосся, що постійно спадало їй на обличчя, і вона поправляла його рукою, на ямочки на щоках, які з’являлися при посмішці, на блиск в очах, але, найголовніше – це запах. Він підсунувся ближче до неї, він відчував, що його ніздрі розширюються, як у коня, і вдихають щось особливе, що повертало його в дитинство, де було затишно і спокійно, і, водночас, пробуджувало у ньому чоловіка, того, справжнього, про якого уже почав забувати. І він зрозумів, що щось нове і прекрасне вривається у його простір. І почався новий виток його життя. Він хапався за неї, як за останній шанс, дихав нею, і, якби її хтось забрав, він би задихнувся. Він кохав її безмежно, він боготворив кожну клітинку її досконалого тіла, а вона дозволяла це робити. Тому що їй було цікаво, як людина народжує музику, вона слухала його симфонії і захоплювалася його талантом. Тільки вона не розуміла, чому симфонії схожі одна на одну… Та він говорив, що так треба, це такий стиль автора. Він боявся її втратити. Він, побачивши тисячі жінок, знав, що лише одиниці мають ту особливу енергію, яка допомагає чоловікові творити, досягати вершин і оволодівати світом. І вона була саме такою. З нею він підкорив би Всесвіт. Але… але й вона знала про свою силу. І тягнулися до неї чоловіки, найсильніші світу цього, щоб стати ще сильнішими та могутнішими. Та її могла зачарувати людина лише особливо-справжня, глибока й нерозгадана, чого майже не залишилося в цьому світі. У тому й була її сила, що не витрачала вона свою енергію на пустку й поверховість, а жила справжніми глибокими почуттями і емоціями. Хоча у цьому була й її слабкість, але то була її таємниця. Лише її. І після кожного розчарування, коли, здавалося, вона вмирала, розсипалася на маленькі шматочки, терплячи неймовірний біль, а потім відроджувалася заново, як та птаха Фенікс, й ставала ще красивішою, ще жаданішою й ще фатальнішою для тих, хто наближався до неї. Звідки в неї це було, ніхто не знав. Але вона точно знала, що всі чотири стихії живлять її, і живуть у ній. Повітря робило її легкою і життєрадісною, вогонь давав їй сексуальність, земля робила її гарною господинею, а вода турбувалася про жіночність і материнство. І, коли вона відчувала у чомусь слабкість, йшла до котроїсь із стихій, вони говорили про своє, і та наповнювала її силою. А ще, він знав, що вона вірила у свого Бога, якось по-своєму, не так, як прийнято у всіх, і цей Бог дійсно оберігав її, рятував і робив подарунки долі. От така особлива Жінка вона була. Хіба міг він її втратити? Вона була на «ти» з природою, з цим світом, вона його розуміла і відчувала, а він – ні. І він боявся їй зізнатися у цьому. Бо, справжній музикант повинен відчувати, про що шепоче вітер, про що свище завірюха, про що шумить гай. А у нього не виходило. Може тому й симфонії були схожі одна на одну, вона відразу помітила… А ще – він почав боятися дощу, коли вона була поряд. Бо, виявляється, дощ має свою мелодію, і – кожен раз іншу. І вона її чула й розуміла. Він це виявив випадково. Коли був дощ, буря, злива, не мало значення що, вона підходила до вікна, сідала поряд, клала голову на руки і тихесенько дивилася у вікно. «Про що Ви думаєте?» – запитав він її якось. Вона годилася йому у доньки, а він звертався до неї на «Ви». Не міг інакше, не уявляв, що можна їй «тикнути». «Ні про що, я слухаю дощ. А ви не чуєте його мелодію?» – здивувалася вона. «Звичайно, чую, дуже гарна,» – збрехав він. Як можна чути там якусь мелодію, коли він барабанить і все. Та він боявся їй сказати правду, що не чує. І вона зрозуміє, що він – не справжній музикант, котрий пише мелодію, що лине зсередини і є його суттю, а комерційний. Пише те, що люди хочуть чути. Все правильно, зараз всі так роблять – і симфонії ж гарні, але для неї це вже не цікаво. І, якщо вона розгадає його таємницю, вона піде. А вона встала тоді, подивилася на нього своїми зеленими очима і сказала: «Немає там нічого гарного, він страждає». Після того пішла напруга у стосунках. Він це відчував усією своєю суттю. І ще, коли були сонячні дні, то сміялася вона щиро і сміялися її очі, виблискуючи всіма відтінками дорогоцінного смарагду, але коли був дощ, на її обличчі могла з’явитися лише посмішка, а очі залишалися кольору темного болотного виру. Вона віддалялася, вона його розгадала, їй стало нецікаво, вона виявилася сильнішою за нього, вона могла жаліти його як матір, йому й це підходило, лишень би вона, лишень би поряд; а їй – ні. Та сонячні дні не тривали довго. Знову пішов дощ. Вона, як завжди, стояла біля вікна й слухала. Він дивився на її стрункий стан і відчував як по тілу розповзається підлий тремор тривоги, потім з’явився страх, піднявся тиск. Вона подала пігулку, через десять хвилин переміряла тиск, він впав. Вона посміхнулася, навіть очима, але якось дивно, ніби радісно-прощально: «Мені пора. Зідзвонимося.» І пішла. Він дивився через вікно, як вона йшла. Йшла під дощем без парасольки і не можна було розгледіти де вона, а де – дощ. Бо вона була частиною дощу, а дощ був частиною її. І принишкла блискавка, бо побоялася її пронизливого зустрічного погляду, й грім відкотився десь у бік і бухтів собі там потихеньку, бо знав, що її не злякає, а розсердити боявся. І була вона такою сильною і могутньою у цьому дощі з блискавкою і громом, і почувала себе щасливою і вільною, відкритою до нового життя, з вірою в свого Бога, і той Бог завжди був поряд. І намагався потім він їй телефонувати та номер його було заблоковано. Він знав, що так буде. І перехворів він нею тяжко. Та життя плинуло далі, й були в його житті й інші жінки, й симфонії-близнята. Слава та сили покидали його, бо не було більше того джерела, щоб надихатися. І споглядав він її збоку: щасливу і успішну, сильну і справжню, що, як та птаха Фенікс, відродилася із попелу і стала ще кращою. І коли минули образа й злість, і запанував у його душі спокій, він дякував Богові за те, що у його осені була Вона. Справжня Жінка. Жінка, яка розуміла мелодію дощу.