Про що мріяли ми, випускники 1989 року, збираючись на останній вечір у стінах рідної школи? Мабуть, про самостійність, студентство і гарну роботу, про подорож довжиною в життя. Стримані й схвильовані юнаки та дівчата, для яких подальший шлях у житті, а втім, як і для сьогоднішніх випускників, був чимось незвіданим і водночас цікавим.

Не знаю, чи можна порівнювати події майже 26-річної давності з сьогоденням, бо, на мою думку, сьогоднішні випускники набагато доросліші й самостійніші, ніж були ми.
Пам’ятаю своє вбрання, яке мені шила старенька жінка-татарка. Мої батьки на той час уже жили в Криму, тож із далекої Шполи я разом із бабусею поїхала до них, щоб подбати про випускне вбрання. Білосніжна тоненька парча, без усіляких рюшів і бантів — це було найдорожче вбрання, яке я колись мала. Дивлюся сьогодні на дівчат, які крокують урочисто в колонах випускників у дорогих сукнях різного кольору й фасону, та й згадую, як усе набагато простіше було в нас. Хлопці всі в темних костюмах, аж подорослішали в одну мить. Дівчата – переважно в білосніжних сукнях, хоча вже тоді були й блакитні, й іншого кольору.

Та головне, мабуть, було не вбрання, на високу вартість якого так нарікають батьки нинішніх одинадцятикласників. Головним було моральне піднесення і розуміння того, що вступаємо в нове життя.
Ми дійсно прощалися з дитинством, бо були до цього ще дітьми.
Одна з моїх знайомих, яка цього року готується до випускного балу сина, якось зауважила: «Думала, що хлопця буде дешевше одягти на випуск, ніж дівчину. Та це не так». Жінка розповідає про тисячні витрати й бідкається, що гроші, відкладені на випуск, тануть із шаленою швидкістю. «А ще ж про вступ думати, якось влаштовуватися на новому місці», — каже на прощання. А я чомусь знову згадую свій прощальний шкільний бал — ми не змагалися за найкращі сукні й наймодніші черевички. Радість, перемішана з сумом, витала в повітрі: і коли вручали медалі й атестати, і коли разом із батьками зібралися за святковим столом, і вже на ранок, коли біля міського Красного ставка зустрічали перші проблиски сонця. Ми, тодішні десятикласники, не були заручниками новітніх технологій, не були обтяжені комп’ютерами і мобільними телефонами, не збалувані розмаїттям усього-всього в наших крамницях. Але ми були щирими, чого зараз так іноді хочеться побажати вже своїм дітям, які незабаром крокуватимуть головною площею міста — назустріч новому життю, назустріч своїм мріям і бажанням. Нехай збудеться все, що задумали ви, діти. А ми, ваші батьки, в цьому вам допоможемо. В добру путь!

Катерина Вальчиковська