З Іваном Журавльовим ми живемо на одній вулиці, знала його як батька великої за теперішніми мірками родини (має двох синів і донечку), працьовитого глави сім’ї, бо весь час був на заробітках. Однак його торішній вчинок та історія, що була потім, вразили і сусідів, і все місто.
Івановому синові Сергію прийшла повістка з’явитись у військкомат на медичну комісію. Батько розхвилювався: хтозна, як складеться солдатська доля. Найгірше, коли потрапить на Схід, де триває війна. А Сергій ще зовсім дитина, ще й двадцяти років тоді не було. До того ж студент, заочно навчається в Національному авіаційному університеті.
І чоловік прийняв рішення. Наступного дня пішов до військкомату, щоб добровольцем піти захищати Україну. Адже в нього більше життєвого досвіду і армія за плечима. Відмовили взяти в Збройні сили за віком. Але Іван не відступився від свого наміру: поїхав прямо до Києва і таки домігся, що його прийняли в Національну гвардію України. Так він став бійцем другого батальйону, який направили під Слов’янськ. Після двох місяців бойових дій та ротації Івана Журавльова перевели до Збройних сил України, і його частина тримала оборону на Савур-могилі. Тут і сталася найдраматичніша історія його життя.
– Наші військові почали відступати від Савур-могили, а ми були прямо на горі й трималися, доки закінчилися боєприпаси та вода. Там я і контузію отрамав, – розповідає Іван. – Проривалися з оточення з боєм, але сили були нерівними. Разом із побратимами потрапив у полон. Сепаратисти тримали нас у приміщенні СБУ в Донецьку, мали намір обміняти на своїх. А у нашій військовій частині бачили той жорстокий бій і вважали мене загиблим. Бойові друзі повідомили про це сина Сергія, проте він не говорив мамі, надіявся на помилку. І синове серце не підвело. Через два тижні полону мені вдалося подзвонити йому. Помінялась наша охорона, і я вмовив одного дати мені телефон.
Сергій у цій ситуації відразу став дорослим і відповідальним – і за сім’ю, й за мене. Саме він повідомив моїм командирам про полон, а потім їздив в СБУ в Черкаси і Київ, домагався, щоб мене обміняли.
Визволенню захисника-героя з полону раділа не лише родина, а й усе місто. У Корсунь-Шевченківському історико-культурному заповіднику в експозиції про зону АТО виставили фотографію Івана Журавльова з Андрієм Парубієм та бойовими побратимами і нагородою, яку вони одержали з рук голови РНБО за героїзм при захисті України.
Після двох місяців госпіталю Іван знову опинився в гарячій точці – під Маріуполем. Демобілізувався після року служби, два тижні тому. А додому приїхав стареньким УАЗиком у камуфляжі, на якому служив у військовій частині і якого списали «в запас» разом із господарем. Іван перебуває зараз у першій черзі резерву і готовий, за його словами, будь-якої миті вирушити на Схід, куди накажуть.
– Я добре розумів, за що воював на Сході. Я не хочу, щоб подібне сталося тут, у нас, де живе моя сім’я. Агресора слід зупинити там. І я готовий іти воювати знову за те, щоб мої діти жили у вільній Україні, – каже він.
Крім Сергія, у Івана та його дружини Світлани є молодший син – школярик Мишко і шестирічна донька Даша. Оскільки родина мешкає разом із батьками Світлани, не зовсім делікатно цікавлюся, як наважились на багатодітність. «Хотіли дівчинку, мамі помічницю – і вона народилася, – посміхається Іван. – Для мене діти – не проблема, а частина мого життя. Тепер, у зв’язку з останніми подіями, я усвідомив увесь його сенс. Як батько відчуваю особливу духовну відповідальність за своїх дітей. Хочу, щоб коли вони виростуть, люди їх поважали, а ким стануть – самим вирішувати. Але я дав їм життя і готовий своє за них віддати. Це можете розуміти буквально».
Часто спостерігаю, як Іван веде або везе фронтовим автомобілем Дашеньку в садочок. Дорогою дівчинка не мовчить, а розповідає татові то нового вірша, то ділиться враженнями про прожитий день. Хоч Іван і вважає, що вихованням дітей більше повинна займатися мама, а його обов’язок – забезпечити матеріально родину, але весь той час, що випадає на сім’ю, він не тратить на рибалку або спілкування з друзями. Навпаки, горнеться до дітей, а вони – до нього. Часто може покинути все, щоб виконати обіцяне меншим: повезти в зоопарк чи на екскурсію до Черкас або Києва. Недавно вся сім’я була в Почаївській Лаврі.
Як сказала найменша у цій сім’ї Даша, любить вона всіх однаково, а головні у хаті всі: тато, мама, дідусь і бабуся. Іван щиро шанує батьків дружини, які ділять із ним дах над головою. «Мого батька вже немає, а Любомира Михайловича я називаю батьком. І не тому, що так треба. Він для мене багато значить, багато чому навчив Маму Віру шаную за доброту й уміння прощати. Не завжди життя складається, як хочеш. І в нашій сім’ї були важкі та гіркі хвилини. За фахом я вчитель, але коли мені запропонували півставки у сільській школі, за які я не прогодував би сім’ї, змінив професію. Був будівельником у колишньому колгоспі, а останні роки шоферував у Києві. Та як би там не було, наші зі Світланою батьки все розуміли й підтримували. Я вчуся бути батьком родини у свого тестя».
Людмила Моренко
