Вдячна людська пам\’ять зберігає свідчення про життєвий подвиг Катерини Ниточаєвої, першої жінки-лікаря на Черкащині, яка загинула, самовіддано рятуючи селян від епідемії сипного тифу. Раніше медицина була суто чоловічою професією. Наприклад, до початку XX століття на Черкащині лікарем не працювала жодна жінка.
Хотіла стати лікарем, як батько
Біографія Катерини Ниточаєвої дуже схожа на долі багатьох жінок, які прагнули освіти в умовах царської імперії. Дочка військового лікаря, вона з малих років лишилася без батька, який загинув від сипного тифу в період російсько-турецької війни. Закінчила Маріїнсько-Фундукліївську гімназію в Києві і поступила на медичні курси Лесгафта. Та не вистачало коштів, тому через рік перевелася на коротші курси в Москві. Самостійну роботу почала в Московському земстві, а потім у Воронезькій губернії. Проте робота акушера її не задовольняла, адже мала мету оволодіти професією свого батька.
Поступити на навчання в університет для жінки в ті часи було дуже важко. До того ж бракувало коштів. Зарплата акушера невелика, а на руках малий син, що лишився після невдалого заміжжя. А ще треба було доглядати хвору матір.
Отже, за стаціонар не могло бути й мови. Тому поїхала в Одесу, щоб там без відриву від роботи навчатися в університеті. Працювала на Хаджибейському лимані завідуючою дитячим будинком. І тільки в 1907 році вступила на третій курс медичного факультету Одеського університету. Омріяний диплом лікаря отримала 1911 року.
Новий рік зустріла біля ліжка хворого
Своє життя Катерина Ниточаєва присвятила боротьбі з інфекційними захворюваннями. Близько двох років вела боротьбу з епідеміями в різних місцях Росії, а на початку 1913 року приїхала до Києва. Звідти її направили в Черкаський повіт, де дуже поширеною була епідемія сипного тифу. Варто сказати, що в ті часи на Черкащині майже не припинялися епідемії тифу, скарлатини, віспи… Праця в таких умовах викликала в медичного персоналу тривогу за своє здоров\’я, оскільки ніяких форм страхування життя на той час не було. Катерину Ниточаєву, як спеціаліста по боротьбі з епідеміями, відразу направили у В\’язівок, де більше половини жителів хворіло на сипний тиф.
Створила сільський лазарет. Працювати доводилося по 12-15 годин на добу. А ще навідувала хворих на дому. Навіть новий 1914 рік вона зустріла біля ліжка хворого.
А 3 січня відчула легку недугу. Вважала, що застудилася і продовжувала працювати. Та вже на другий день злягла. Лікарі, які приїхали у В\’язівок, виявили у неї сипний тиф. 5 січня на селянському возі в супроводі фельдшера її відправили на Київ, де жила мати і син. У Києві Катерину Микитівну поклали в Олександрійську лікарню, де 15 січня 1914 року вона й померла.
У некролозі на смерть Ниточаєвої тодішній санітарний лікар Черкаського повіту В.З. Гавловський писав: «Чи ж варто було скільки старатись, щоб добитися знань лікаря і так швидко піти з життя?» Сьогодні можемо впевнено сказати, що варто. Адже життя було хоч і коротким, але таким, про яке завжди мріяла. Щоб всю себе віддати улюбленій професії, людям, обов’язку. Її світлий образ назавжди залишився як приклад відданого служіння народові.
Тепер при вході до В’язівської дільничної лікарні встановлено меморіальну дошку на честь цієї жінки-подвижниці.
Володимир ЧОС
