Село Тіньки, що неподалік від «Богданової столиці» Чигирина, за свою недовгу новітню історію пережило вже дві хвилі переселенців. Першу – в 1959 році, коли людей масово відселяли з рідних сіл, яким судилося стати дном Кременчуцького моря. Другу – в 2014 році, коли поселення наводнили біженці з Донецької та Луганської областей.

Тіньки – це незвичайне село. Воно розкреслений архітекторами на міський манер. Тут різноспрямовані паралельні вулиці, перетинаючись під прямим кутом, формують правильні квартали. Тому з незвички тут легко пропустити потрібний поворот. Але наш поводир Віка за півроку в Тіньках вже вивчила орієнтири і впевнено показує дорогу. Ми на великому військовому джипі їдемо до її подружки Людмили – багатодітної мами з Луганської області. Але спочатку про те, як за тиждень до описуваних подій сталося знайомство з самою Вікторією.
Про це «Нова Доба» дізналася з сайту LB.

Це було одне з тих випадкових знайомств, що відбуваються під час «туристичних набігів». Власне, і не було б нічого, якби сама Вікторія не «просканувала» на приїжджій машині донецькі номери. Ті самі номери, що часом рівносильні вироку, ті самі номери, за якими майже завжди слідує очевидне питання: «А ви ж з Донецької області, так?». Питання, яке спочатку викликає у тобі деяку незручність, чим далі, тим більше дратує. Втім, нею рухало щось більше, ніж порожня цікавість. Віка – теж «донецька». А зараз по факту – біженка.

У Тіньки приїжджали чи не цілими родинами. Принаймні, у Віки переїхала вся найближча рідня по лінії чоловіка; всього – 14 осіб, це батьки та їхні троє дорослих дітей з сім\’ями.
Людмилі пощастило менше. Її батьки, відпрацювавши своє на Чорнобильській АЕС, тепер живуть у Чернігові, рідня – в околицях Павлограда. Сама вона з якихось міркувань вирішила переїхати в тихе село в Черкаській області.

Наша розмова з нею починається зі сліз. Це Люда згадує свій будинок в Петровському, що між Червоним Променем та Алчевськом. Люди, чиї будинки постраждали від обстрілів, здерли з її будинку новий шифер. Через це «поплив» весь ремонт, який закінчили робити якраз до початку війни. Але мама чотирьох дітлахів швидко бере себе в руки і згадує, як під час жовтневого затишшя поверталася додому, щоб вивезти меблі та техніку.
«Ходила до коменданта за дозволом. Два дні за ним бігала, вони ніяк розібратися не могли, хто у них головніший. А у козачків наших ще свято якесь було в БК, чекала під дверима, поки закінчиться концерт. Це була, по-моєму, середина жовтня. А вранці, коли поверталася з ринку, побачила, що таке «Град» – він стріляв у бік Дебальцевого, туди від нас по полю всього 30 км.
Печатку мені так і не поставили (їхати ж в Перевальськ не було ніякого бажання), і в підсумку на всіх блокпостах у мене запитували, чому дозвіл на провезення багажу без печатки? У Кіровську взагалі поцікавилися, чому я не виписалася, якщо забираю всі свої меблі?

Там я нічого не отримую. А моїй подрузі-бюджетниці зарплату платять з минулого року – 200 гривень на місяць дадуть, то … У нас в місті «гуманітарку» давали два рази. Перший раз – у вересні. Що вони зробили: розграбували «АТБ» і видавали людям консерви, ананаси, памперси. Одній моїй подрузі дали баночку огірків, помідорів, липучки від мух, зубочистки (там цього добра завжди вистачало), а дітям – прокладки замість памперсів. А вдруге дітям у школі роздавали майки, труси і шкарпетки. Кажуть, що з Росії привозили. І все – ні від України, ні від Росії більше нічого не було».

Люда минулої осені купила в Тіньках будинок за 40 тисяч гривень. Будиночок цей з категорії тих будівель, які простіше знести і відбудувати заново, ніж ремонтувати. Але молода сім\’я, так-сяк переживши в ньому зиму, все-таки затіяла реконструкцію: одні вікна робляться ширше, інші закладаються, дві грубки переробляються, а ванна кімната вже пройшла стадію проектування. А поки шість чоловік переїхали в літню кухню, яка також вже може похвалитися ванною і туалетом.

«До війни ми не вважалися малозабезпеченими, хоча у нас і багатодітна сім\’я. А тут я не могла отримати статус малозабезпеченої, тому що мені потрібно було поїхати туди і взяти довідку, що я там не отримую пільги. Але я живу в Тіньках з 2-го листопада – як я можу отримувати їх «вдома»? Я і на гарячу лінію дзвонила, і на КримSOS. В результаті в березні я все-таки вибила собі пільги. І знову: ви повинні поїхати додому і взяти довідку, а скільки ж вам нарахували за останні півроку. Другий варіант – «просто» почекати ще півроку. Ну, що тут до вересня залишилося … Тоді й отримаю статус.
Я отримую допомогу на двох маленьких дітей – 3600 гривень на місяць. І в чоловіка близько тисячі за те, що стриже газони в селі. Це від центру зайнятості робота. Але якось викручуватимемося », – розповідає господиня.

Людмила згадує, як їй допомагали місцеві: «Коли ми тільки приїхали сюди, сусіди на всю зиму дали нам картоплі, консервацією ділилися. А на свята, коли різали поросят, то одні принесуть сала з м\’ясом, то інші. А ще одні сусіди рибою часто допомагають». Вона часто підкреслює в розмові добре ставлення з боку місцевих.

Втім, без приховування говорить і про нещодавній конфлікт, який загрожував обернутися проблемами для її старшого сина:
«На останньому дзвонику посварилася з батьківським комітетом. Коли ми тільки прийшли в школу, у мене прямо запитали: «Ви будете навчатися в цій школі або додому поїдете?». І мені відразу сказали: ми збираємо на школу – 100 гривень з дитини, і на клас – теж 100 грн. Я здала. Але проходить час і просять 40 грн на 8-е березня. А в кінці року кажуть: потрібно ще 65 гривень, бо ті гроші вже закінчилися, а ремонт в класі робити ж потрібно. І тут я вже висловила мамам з батьківського комітету і попросила принести звіт про витрачені гроші. Виявилося, що два рази купували подарунки одній вчительці, інший – теж два рази. А ще раз взяли 300 грн солдатам в АТО на подарунки. Зрозумійте правильно: ми хоч і переселенці, і самим іноді їсти нічого, але, коли збирали солдатам передачу, віднесли 5 кг макаронів і 3 літри олії. Але навіщо брати з грошей, призначених на ремонт класу? Вони не можуть зрозуміти, що у мене іноді в гаманці залишаються останні 20 гривень … ».

Людмила додає, що вчителька, на щастя, не стала нагнітати ситуацію, незабаром подзвонила і навіть запрошувала дитину в літній табір. Російськомовна в побуті мама каже, що у її дітлахів немає проблем з українською мовою, а молодший син Вадим навіть вивчив гімн України і тепер співає його всім сусідам.

Я питаю, чому вона не захотіла повернутися додому, коли в Петровському настало тихе життя: «У першу чергу, причина неповернення туди – економічна, важко там жити. Але правда і те, що там цькують людей з проукраїнською позицією. До начальника моєї подруги, яка затятий патріот своєї країни, приходили з проханням звільнити її. А її дітей у дворі обзивають «бандерівцями». Майже всі мої друзі – за Росію. А як у мене так вийшло… Моя мама – з Дніпропетровської області, тато – з Київської, а я виросла в Славутичі. Але вийшла заміж і виїхала в Луганську область, де прожила 8 років. Звичайно, спочатку була трохи в шоці. І якщо, наприклад, Новоайдар – це просто тихе асфальтоване село, то Красний Луч з його покинутими будинками … А Петровське, де ми жили, я й не знаю, як це описати …. Клоака цивілізації …

Як ткнули пальцем в цю точку? Просто в інтернеті знайшли. Три місяці жили у мами в Чернігові. Але ви ж розумієте, які у нас розміри сім\’ї … Чоловік поїхав сюди на розвідку, я до цього приїжджала сюди дивилася будинок … На Дніпро клюнула? Ні-ні … Ой, я зараз дитину погодую, почекаєте секунду? ».

І тепер ми ставимо те ж питання – як вас занесло в Тіньки? – вже Вікторії.
«Ну, ми ось саме що ткнули пальцем … До цього три місяці жили у родичів в Бердянську, а потім зрозуміли, що додому нам вороття немає і пора шукати щось своє. Два тижні просиділи в інтернеті: я називала ціну, а чоловік по карті оцінював плюси-мінуси розташування. І ми, хоч і не мали поняття, що це за місто таке Чигирин, але все ж таки – це місто, і до обласного центру недалеко – 60 км, ліс-річка поруч – і зовсім чудово.
У Донецьку сиділи до останнього. Потім хтось пустив чутку, що 12-го липня нас будуть бомбити. За один вечір зібралися і на наступний день виїхали. А «бомбити» нас таки почали.

Слухайте, а ми ж з сестрою ходили на референдум! Так-так. Батьки – за Росію, а ми – за Україну. Ми весь час гризлися-лаялися, у нас такі були розбіжності, що не розповісти … І ми захотіли, щоб наш голос теж почули. Галочку «проти» там поставити або взагалі бюлетень зіпсувати. Але ми запізнилися – дільниця закрилася на півгодини раніше. Це потім ми вже зрозуміли, що все одно це все було безглуздо. Але тоді нам хотілося вірити. А сторона чоловіка вся була за Україну. І стало страшно там залишатися вже морально. Сусіди була настільки розлючені на нас, що хлопчик, з яким моя племінниця дружила, став погрожувати їй в соціальних мережах за її активну проукраїнську позицію. І навіть зараз я морально боюся туди їхати. Коли встановилося хоч якесь перемир\’я, налаштовувала себе, що треба ж поїхати – провідати батьків. Але не змогла …

Ми їхали своєю машиною з причепом. А свекруха переїжджала пізніше – з господарством, і ще одну машину найняли, в яку завантажили холодильник, пральну машинку і письмовий стіл. Свекруха з нами живе. Всі троє її дітей поїхали. Всі тут. Вирішили, що якщо вже і переїжджати, то разом. Ми і в Донецьку жили по сусідству. Будинки наші, начебто, стоять. Десь вікна, правда, повилітали, а у свекрухи з дому недавно винесли ДНРровци диван і, начебто, якийсь одяг забрали. А потім ще сказали сусідам, що будинок замінований. Мабуть, хотіли ще щось винести – щоб ніхто більше не зайшов. Але сусіди збунтувалися, пішли в штаб вимагати, щоб дім «розмінували». Їх почули.

Там я займалася торгівлею по інтернету. І так себе заспокоювала: «Якщо вже зовсім нічого буде їсти – буду ходити по селу і вимінювати одяг на їжу». Я просто ніколи в житті не була в селі і зовсім не уявляла собі, що таке сільське життя. Одяг вивезла з Донецька, а зараз виставила її в місцевому магазині. Спасибі, що мене туди пустили безкоштовно».

Жіноча психіка, як відомо, легше пристосовується до нових обставин, тому Вікторія знаходить принади у своєму нинішньому житті, хоча і постійно додає, що в новому будинку, в якому всього дві кімнати, їй тісно. Під час нашої першої зустрічі вона зізналася, що будинок обійшовся їй у 20 тисяч гривень, а от за 100 тисяч в Тіньках можна купити будинок чи не з євроремонтом.

«Оживляти» новий-старий будинок буде її чоловік, якого Віка не без гордості називає майстром на всі руки. Але після цього додає, що чоловік сильно сумує за рідними місцями.
«Він грубки кладе, будувати може. Машинами, мотоциклами теж займається. Сильно його тягне додому, страждає. Каже: коли там все закінчиться – я повернуся. Він як висловлюється – там багато чого побудовано його руками, і весь ремонт в нашому будинку робився його руками. А я себе налаштовую, що залишуся тут, навіть якщо там все заспокоїться, але не закінчиться. Що таке «закінчиться» – якщо на користь України і якщо абсолютно все стане на свої місця. А якщо «ДНР» залишиться – мене там не буде. Це при тому, що я корінна донеччанка.
Телевізор ми не дивимося – погано ловить. Але я навіть рада. Мені негативу вистачає в інтернеті. Досить того, що я там читаю невеселі новини. А якщо я їх ще й дивитися буду…».
***
Людмила деякий час спостерігала за нашою розмовою, тому відразу підхопила хвору тему: «Красний Луч налаштований на приєднання до Росії. Вони так чекають цього. Вони досі не прозріли.
Найсумніше, що ті, які найбільше кричали про референдум, з першими бомбардуваннями виїхали до Росії, а що залишилися, повинні були якось виживати самі.
У місті, в основному, люди пенсійного віку. Вони виїжджали, щоб переоформити пенсії в Україні. Потім пенсії стали давати і вдома. Тобто, вони отримують вже у двох місцях, але все одно ображені на Україну – що вона їх кинула, перестала їм платити пенсії в червні, продукти не привозить, не допомагає. А ось Росія – хороша, вже й пенсію платить … Десь з березня місяця всі соцвиплати йдуть в рублях. А в Краснодоні медикам навіть в доларах давали. Правда, всього $ 20. Але з їхніми цінами – це і не гроші зовсім …
До нас у Тіньки приїжджали далекі родичі, пожили два місяці тут, оформили на дитину допомогу, а в травні, нікому нічого не сказавши, повернулися назад. А будинок, в якому вони жили, нещодавно купила сім\’я з Антрацита – літня жінка і її глухонімий син».

«У нас своя купка невелика, а хто трошки сторониться, ми в душу не ліземо», – Віка пояснює, чому не знає всіх «донецьких» в Тіньках.
А Люда після цих слів ошелешує статистикою: «У листопаді, коли ми в сільраді ставали на облік, ми були, по-моєму, 213-ми. А потім ще чоловік сто приїхало. Ну, 50 – так точно. Ось наша сусідка з Антрацита говорила: «Ми ходили дивитися вдома, а сусіди показують: ось тут живуть донецькі, а тут – луганські»».
Її подружка ділиться іншою деталлю, викликаної «навалою» переселенців: «Наші сусіди навіть стали називати ту сторону, де ми живемо, Донецьким хутором. Ех, якби ще будинок наш можна було з Донецька сюди перенести…».

Для Люди будинок – і зовсім хвора тема, тому вона поспішає розповісти щось веселеньке: «Траплялися тут маленькі ексцеси. Голова якось прийшов зі словами, що ми тут вивісили прапор Донецької республіки. А це сусідові везли відходи з пилорами і, як зазвичай, повісили ззаду червону ганчірку. Ось це і був «прапор ДНР». Це було весело.
А ще нам подарували козу, і вже є дві манюні. А вчора чоловік їздив на шабашку, то йому подарували двох маленьких нутрій. Будемо розводити. Він поросят різати побоюється, а ось нутрії у нього ще Там були».

Ми виходимо у двір, і Люда просить Віку частіше навідуватися в гості: «Хто до мене ще зайде, якщо не ти. А я до тебе не можу навідуватися, у мене ж четверо».
У самої Віки – двоє, а ще, як ви вже знаєте, багато родичів. Ми їдемо до її племінниці-художниці Ольги. На паркані табличка: «Різноманітна випічка на замовлення. Ремонт одягу».

Ольга пояснює: «Це мама займається. Вона завідувала архівом на шахті. Але їй ніколи не подобалося з папірцями возитися. І ось тут вона вирішила відкрити себе з творчої сторони – і випічка, і стрижки. Так, вона ще в Донецьку стригла всіх родичів і друзів, а зараз від центру зайнятості навчається в Черкасах, щоб тут відкрити якусь кімнатку. Тому що прикрашені торти місцеві замовляють не так часто – тільки до великих свят. А ось тато наш два тижні тому нарешті влаштувався на роботу. Він просто дуже довго чекав, поки вишлють документи з Донецька».

У Донецьку Ольга вчилася в художньому училищі. Її училище так і не перевели на українську територію, і ще взимку вона їздила на сесію. «Закрити диплом» вже не вийшло. У її групі було близько 20 осіб, дипломи отримали лише троє. Інші або просто кинули, або перевелися хто куди – в Харків, до Дніпропетровська. Сама Ольга мріє вступити до Київської художньої академії. Каже, що буде пробувати, нехай особливих привілеїв для біженців і немає.

А от її рідній сестрі, яка в Донецьку вчилася в училищі культури, вдалося вчасно перевестися за своєю спеціальністю в Калуш Івано-Франківської області. Ольга додає: «Я теж сподіваюся вступити, бо село селом, краса красою, але не вистачає не стільки женихів, скільки цивілізації».

Ми дивимося на картини, які стоять в невеликій кімнаті, де плазма на стіні більше, ніж «енергозберігаючі» віконця старого зразка. Запитую: «Чому ось ця картина така депресивна?». Ольга пояснює, що це зовсім не її робота, а лише копія Малкольма Ліпке – Together alone. А потім показує на свою картину, додаючи: «Це мало бути проектом до моєї дипломної роботи, яку я все-таки сподівалася захистити в Донецьку. Але … Втім, вони ще й різко змінили тему роботи. Подзвонили і сказали, що потрібно зробити щось «патріотичне» – або тема «ДНР», або 70-річчя перемоги. А я ж іншими категоріями мислю».

І хоча Вікторія запевняла, що її племінниця щодня ходить на Дніпро черпати натхнення, та уточнює, що особливо часто ходила на річку взимку. Мовляв, коли людей майже немає, а рибалки своєї зосередженістю лише доповнюють тишу, відчуваєш особливі почуття. А якщо ще зайти на лід і йти по Дніпру – це особливо красиво.

Ніхто з наших співрозмовників так і не зміг запропонувати аргументовану (або ж «романтичну») версію свого переїзду в Тіньки. Так, був озвучений економічний чинник. Але ж багатодітна мати Людмила за ті ж гроші з легкістю могла купити (або просто зайняти) будинок в депресивній Чернігівської області і бути ближче до своєї мами. А Вікторія багато де в Україні могла знайти будинок «з річкою та лісом» і за схожою ціною. Але всі вони чомусь виявилися в Тіньках, які, нехай і не є упадницьким селом, а й на всю країну теж не гримлять.
Але якщо подивитися на карту, то чітко видно, що саме в районі Тіньок – чи не найширше місце самого місткого водосховища України.
Можливо, біженці підсвідомо вибирають це місце як найбільш безпечне, а вода відіграє роль природного захисного бар\’єру. Щоб кудлатий «Сепар», завантажений під зав\’язку боєкомплектом, пішов під воду, як тільки відштовхнеться від протилежного берега, і щоб ніякий снаряд або міна не долетіли навіть до середини Дніпра. Втім, це лише романтична версія. А ось те, що війна перекроює демографічну карту України, факт. Щоб у цьому переконатися, достатньо просто побувати в Тіньках.