Почну з того, що вже давненько, з місяць, як намагаюсь потапити до «Дахнівської січі», що знаходиться у лісистій місцині під Черкасами.
Не знаю, в якому це році було. Кажуть, ще за козаків тут була січ. І був козак Дахно. Вийшов на гору, подивився — природа гарна. Місцевість — якраз для засіки. Отут і будемо поселятись, вирішив. За переказами, то він перший тут і поселився, і козаків привіз, і від його прізвища пішла назва села Дахнівка.
Місцем сучасного розташування січі обрали колишній табір відпочинку школярів «Орлятко», що тривалий час простоював без діла. Депутат міськради Микола Мирза, автор ідеї відродження Дахнівської січі, довів місту, що береться за суспільно важливу справу. І тепер майбутня січ має базу, дуже зручну для створення відповідної атмосфери вишколу справжніх козачат. Адже система козацького виховання передбачає спеціальні умови. Таборове життя, позбавлене принад сучасної цивілізації, є обов’язковим. Як і, наприклад, обов’язковими є також приготування їжі на вогні, і щоденні тренування, навіть сон на свіжому повітрі.
«Основна суть підготовки воїна — навчити його правильно реагувати на несподіванку, адже війна — це, насамперед, несподіванка», — сказав якось Микола Мирза.
Батько нинішньої «Дахнівської січі» Микола Мирза.
І ось, нарешті сьогодні я туди потрапив. Місцевість ця мені до ностальгічного щему в серці знайома. Недалечко від «Дахнівської січі» (метрів 300-400) знаходився табір «Чайка», у якому я проводив кожне літо (іноді навіть по 2 зміни) з 1966-го по 1972 рік. Тут мені була знайома кожна стежина, кожен мурашник…
«Чайку» вже давно продано в приватні руки. І стоїть вона десятиліттями огороджена високим тюремним парканом. Що там тепер? А нічого…
А в «Дахнівській січі» вже друга зміна. Тут не тільки місцева дітвора – тут хлоп\’ята й дівчата з Київської, Вінницької, Дніпропетровської, Донецької, Луганської областей… Це – і діти наших воїнів АТО, діти переселенців зі Сходу. До речі, на моє запитання до директора табору, які відносини між дітьми з різних регіонів, я почув відповідь, що різниці немає, діти дружать і спілкуються, як і має бути в єдиній країні – нашій Україні.
Життя тут у них насичене, неробством займатись ніколи. Усі займаються спортом, козацьким вишколом, танцюють, співають. Багато хто з них вже навчився стріляти з лука, з пневматичної гвинтівки. Полюбилось їм долати смугу перешкод. Словом уявляю дівочі сльози й хлопчачі стиснуті скули за два тижні, коли доведеться прощатись…
До речі, путівки сюди чи не найдешевші в області, щось трохи більше двох тисяч гривень за двотижневу зміну.
