Непотрібні захисники або «Воно Вам треба?»

Ранній, але вже спекотний липневий ранок. Я на автовокзалі, чекаю поки у машину «таксиста» набереться компанія з чотирьох осіб у напрямку Черкас. Компанія швидко набирається: пенсійного віку «дама з собачкою» проситься вперед, на заднє сидіння до мене вмощується огрядний мужчина років 35-ти, і літній, але дуже жвавий мужичок, який усе розповідає водію, як весело їхати з дівчатами і весь час намагається завести розмову. По тому, як жваво на це реагує «дама з собачкою», я розумію, що подрімати по дорозі мені ніяк не вдасться.

Розмова крутиться біля звичайних для людей такого віку і подібної обстановки тем: дороги, дорожнеча тарифів, зернотрейдери, що скуповують пшеницю за безцінь, відсутність реформ, і, звісно, плавно переходить на тему війни.
«Дама з собачкою» жалкує за хлопцями, яких убивають «за кого і за що?», розповідає про сина, який працює якимось «замом» у російському Газпромі і боїться лишати внучку у бабусі в Україні і додає, що «нам однаково, під ким бути (зверніть увагу на формулювання), під Україною чи Росією, аби нас не чіпали».

Водій мовчить. Лише раз за усю дорогу на репліку жвавого мужичка про те, що я сплю, бо, мабуть, гуляла усю ніч, жартує, що коли ведмідь нападає, то треба прикидатися мертвим. Мужичок трохи ображається і каже, що він не агресивний, але… й не флегматичний.
Але настає момент, коли не витримує й водій. У цей час заходить мова про добровольців. «Дама з собачкою» говорить про те, що після перших хвиль мобілізації люди розчаровані і добровольців дуже мало. «Практично нема» – авторитетно стверджує жвавий мужичок.

«У мене на завтра повістка. І я доброволець!» – як грім серед ясного неба звучать слова водія.
Через секунд дві знаходить, що відповісти «дама з собачкою»: «А воно Вам треба?»
«Ну, дякую, замість того, щоб підтримати… А що ж, як я уже 5 років на пенсії (мабуть, на військовій, на вигляд йому не більше сорока), а воювати – нікому», – відповідає водій.
«Ну, Ви там трохи побудете, а потім – зі зброєю – і на Київ», – відразу радить жіночка.

Я прокидаюсь і запитую про те, де служитиме доброволець і чи будуть перед тим якісь навчання.
«Я ж прикордонник. Служив спочатку у Москві в «Шереметьєво-2», потім перевели в Україну. Поки в Оршанець, а там видно буде».
Ми під’їжджаємо до Черкас. Розраховуючись, я даю водію візитку, говорю про те, що у мене є знайомі волонтери, і щоб він дзвонив, раптом що. Намагаюсь знайти якісь підбадьорливі слова і слова вдячності, щось про справжніх чоловіків, але сама ловлю себе на думці, що дивлюсь на нього, як на смертника.

Мої попутчики роз’їжджаються автобусами, а я стою і тремчу на зупинці. Чи то від вітру, чи то від бурі емоцій.
Мій солдат теж із таких «кому найбільше треба». Не заховався від призову – подзвонили з воєнкомату, то й пішов. Тепер скидає мені фотки із армійського життя і веселить розповідями про те, як на ранковому шикуванні неголених посилають голитися. Поки минає кількатижневе навчання, то ще є час голитися… Хоча ніхто не знає, що буде з ними завтра.

Солдатські трикутники змінилися на смс-ки і повідомлення у соцмережах. «Не переживай. Повернуся живий і здоровий». Всі обіцяють, та не у всіх виходить.
Цієї ночі мені снилися солдати із протезами. Тільки не красивими – американськими, а намими – вітчизняними. А першою думкою, яка прийшла після будильника, були спогади про те, як нас в університеті водили на екскурсію на фабрику, що робить спеціальне взуття і протези для тих, хто має проблеми. Згадала підзаголовок свого тодішнього репортажу: «У кутку валялися руки і ноги» – не справжні, звісно…

А штука в тому, що якби кулі не свистіли зараз над головами добровольців, і тих, хто не заховався від призову, то вони б свистіли над нашими. Але це ніяк не зрозуміло тим, кому однаково «під ким» і хто в будь-який момент може поїхати до сина з Газпрому, у якого двоповерховий будинок, але «додому все-таки тягне».
Отака фігня, малята, як сказав би Дід Панас. Шкода, що ми не в казці. Там зазвжди добро перемагає зло…

Реклама

0 0 голосів
Рейтинг статті
guest

0 Коментарі
Вбудовані Відгуки
Переглянути всі коментарі
0
Ми любимо ваші думки, будь ласка, прокоментуйте.x