Піар – це частина нашого життя. Я маю на увазі кандидатів, депутатів, меценатів та інших публічних осіб. Я розумію, що більшість окреслених мною людей поняття не мають про зв’язки з громадськістю, про їхні особливості, багато хто й не знає, що саме це і є піар, PR (public relations) та взагалі плутають їх з саморекламою, що є зовсім інше. І от саме тут хоч якісь морально-етичні межі все-таки мають зберігатися.
На мою думку, абсолютно неприпустимо робити саморекламу за рахунок хворих людей, інвалідів, дітей, які потребують коштів і є соціально незахищеними. Мене завжди вражали світлини кандидатів, депутатів, меценатів у лікарнях, біля цих людей. Це завжди виглядає так: хвора людина, після хіміотерапії, якщо онко, або будь-яке інше захворювання, виснажена, вимучена у пригніченому стані і поряд красивий, успішний або успішна, гарний, багатий депутат, який приніс, який ощасливив допомогою і це треба засвідчити на весь світ. І фотографуються ці люди, бо вони залежні від тих копійок, які їм приносять (бо зазвичай допомоги на сто гривень, а самореклами на мільйон). І уявляю я, як приходять такі депутати в ці лікарняні палати, з помічником, з прес-секретарем, тощо. Один вручає смаколики, другий «сто гривень», а третій це все фотографує, щоб засвідчити шляхетність і великодушність депутата. І всі розуміють, що ні щирості, ні шляхетності, ні доброти там немає. Є необхідність створення позитивного іміджу. Любим способом. А найгірше, що таким способом допомоги вони принижують ту людину, якій допомагають. І вона вимушена це терпіти, бо немає у неї виходу.
Є ж велика кількість людей, які допомагають просто так, просто переводять гроші на рахунок або передають допомогу особисто, без самореклами. Звичайно, до проблем цих людей треба привертати увагу громадськості і надавати допомогу, але грамотно. Якщо самим не вистачає розуму на кваліфікований піар, то краще зверніться до журналістів. і вони професійно оформлять цей матеріал без світлин, де депутат красується на фоні понівеченої хворобою людини. І може я про це б не писала, хоча давно спостерігаю цю тенденцію, і мене дивує, невже люди самі не помічають, що такого робити не можна, тому що, окрім власного честолюбства і, на жаль, невеликого інтелекту, я не бачу там нічого.
Та останньою краплею для мене став випадок, коли на днях я зайшла в один торговий центр і там був збір коштів для дівчинки-інваліда. Вона сиділа у інвалідному візку, стояли скриньки для грошей, ведуча у мікрофон закликала придбати за п’ять гривень якісь формальні сувенірчики для того, щоб кошти пішли на лікування. Хтось підходив до неї, хтось кидав гроші у скриньку, але більшість людей обходили стороною, а дівчинка у візку сиділа і просила очима допомоги. Може, вона і відчувала себе принизливо від цього всього, та виходу у неї не було. Вона сильна, вона хоче одужати і жити. А видовище досить важке. Але, і це би нічого, якби ведуча кожні п’ять хвилин не називала прізвища депутатів, котрі організували цей збір коштів. І складно було зрозуміти, що було пріоритетним: збір коштів чи реклама депутатів, бо їхні прізвища і регалії звучали частіше, ніж ім’я дівчинки. І депутати такі успішні, відомі, забезпечені, мені здалося, що ведучій вони заплатили за свою рекламу більше, ніж та дівчинка назбирала коштів за весь вечір. І я тоді подумала, що якби ці депутати, які ініціювали цю акцію, самі прийшли і стали біля неї, то все би було по-іншому. Вона би почувала себе захищеною і впевненою. І потрібною. І люди би підходили активніше, і резонанс був би більший, і результат був би кращий. Але, насправді їм це було не потрібно. Потрібно лише, щоб їхні прізвища кожні п’ять хвилин звучали у мікрофон. І всі ми знаємо, що ті люди, котрі реально допомагають хворим людям, ніколи не рекламують це.
Бо, допомога хворим, інвалідам, обездоленим, це – як молитва в церкві, вона не потребує публічності, це дуже особисте. Скоро вибори і такий ажіотаж буде лише збільшуватися. І у мене навіть прохання до всіх і кандидатів, і депутатів намагатися зберігати морально-етичні норми людяності. Не знаєте, що таке грамотний PR, зверніться до професіоналів, у нас вони є. Але не принижуйте тих людей, котрим допомагаєте. Бо життя таке бентежне, завтра таке може бути і з вами. Як кажуть: «от сумы и от тюрьмы…». І будете ви лежати в лікарні зі шрамами, переломами, в пригніченому, депресивному стані і прийде гарний, успішний, щасливий депутат з когортою помічників з фотоапаратами, і буде позувати поряд із вами для свого гарного іміджу, і ви не зможете відмовити, бо ваше життя буде залежати від тих «ста гривень»…
