Старшого за Федора Матвійовича Боровика, ветерана Другої світової війни, в Почапинцях уже й не знайти. У лютому цього року він відзначив своє 90-ліття. Попри свій поважний вік, він і досі почувається бадьорим, клопочеться по господарству і, як ми пересвідчилися під час розмови, перебуває в доброму гуморі. Дай Бог йому здоров’ячка ще на довгі роки!
Отут, у Почапинцях, він і народився, закінчив семирічку. Нікуди після школи вже й не вступав, бо почалася Велика Вітчизняна війна. На фронт Федір Матвійович потрапив, коли від фашистських окупантів уже звільняли Україну. Був, вважай, ще підлітком, якому не виповнилося й двадцяти. Опинився у самому пеклі – Корсунь-Шевченківському котлі. Виснажливі й запеклі бої точилися поблизу сусідніх Комарівки, Шендерівки, Хильок. Перший свій бій рядовий Боровик прийняв під Гутою.
– Я числився автоматником, але ніякої зброї в мене не було, – пригадує Федір Матвійович. – Уночі в якійсь ряднині старшина приніс в’язку трофейних німецьких карабінів. Роздав, показав, як стріляти. Пальнули кілька разів у небо. То й уся була наука. До бою – готові!
Із боями Федір Боровик пройшов усю війну аж до останнього її дня. День Перемоги зустрів під Берліном. Коли був поранений уперше, потрапив після шпиталю в 41-й запасний артилерійський полк. Його швиденько, за тиждень, перевчили на навідника 76-міліметрової протитанкової гармати…
Про перипетії свого фронтового життя Федір Матвійович розповідає якось так просто, навіть трошки з гуморком. Отож і ми, підлаштувавшись під цей тон, запитали:
– То скільки ж разів Вам удалося вцілити у ворожий танк?
Усміхається на таке запитання ветеран:
– Та вже ж удалося, й не один раз. А як Ви гадаєте: чи могли б молодого бійця ні з того, ні з сього нагородити орденом Вітчизняної війни ІІ ступеня? Ні, таких нагород тоді дарма не роздавали!
Федір Боровик за весь час війни був поранений тричі – і все легко. «Таланило мені!» Зізнається, правда, що одне осколкове поранення в м’яку частину (мацає себе між стегном і сідницею) й зараз у негоду дає про себе знати. «Мабуть, той осколок і досі там».
У відставку Федір Боровик вийшов у 1957 році. До тих пір служив понадстроково старшиною в Західній Україні, керував авторемонтною майстернею. «Любив я техніку дуже. І зараз люблю», – розповідає чоловік.
Повернувшись у рідні Почапинці, влаштувався слюсарем-механіком у гараж. І так пропрацював там до самої пенсії.
Любов до техніки зосталась. У гаражі в Федора Матвійовича стоїть 40-річна, але майже новенька «Шкода». Зі славнозвісним «Запорожцем» її ріднить та обставина, що двигун розташований у тому місці, де в путніх машинах зазвичай міститься багажник. Власник автівки залюбки нам її демонструє. Заводить, виїжджає з гаража.
– Трофейна? – запитуємо жартома.
– Та яка там трофейна? Беушна! Купив при нагоді. На совість зроблена. Водяне охолодження! Не те, що наш «Запорожець»!
Оцим «Нетимщонашзапорожець» Федір Матвійович зараз виїздить із дому недалечко, переважно по хліб чи медикаменти. А раніше їздив і в райцентр. Розповідає, як одного разу серед ночі взимку, коли всі ще спали, він тишком-нишком поїхав у Лисянку. А надворі – буран, завірюха! Застряг. І як довго довелося тоді машину визволяти!..
Веселий, життєрадісний цей чоловік Федір Матвійович. Дай, Боже, йому здоров’ячка й сил!
Володимир Папончук
