На початку вересня дітвора, награвшись і відпочивши за літо, знов сідає за парти і звикає до навчальних буднів. В той час інші діти пригадують, як їхнє веселе дитинство та шкільні роки забрала Друга Світова війна. Спогади сивочолих дітей – дітей війни, слухали кореспонденти «Нової Доби».
Розпитувати про ті роки їх не доводилося – дитячі враження воєнного і повоєнного періоду занадто пекучі, щоб про них забути або ними не ділитися. Кожен із дітей війни охоче розказував про дитинство, якого в декого, власне, й не було. Їхні юні роки забрала війна – тож тепер вони назавжди діти – діти війни.
Вони сподівалися, що їхнім нащадкам не доведеться бачити те, що бачила країна у часи Другої Світової. Тому кожному з них особливо болить теперішня війна, наче знову пошкоджена стара рана.
Степан Петрович Артеменко, 1927 р. н., село Воронинці, Чорнобаївський район
Коли прийшли німці, мені було 14 років. Тоді всі говорили, що Сталін із Гітлером заключили договір, тож воювати ми не будемо. На усіх фермах стояли портрети Сталіна і Гітлера. Але вийшло так, що Сталіна обманули. В армію тоді брали хлопців від 17 років, тож мене взяли. Нас, хлопчаків, від школи тоді відлучили, щоб ми більше працювали на фермі.
Мою сестру 16-річну забрали у Німеччину. Вона була красива, молода. І мене схопили, як мені було 15. Привезли мене у Золотоношу, а я звідти втік. Стріляли в мене, прострелили стопу, та я й болю одразу не відчув. Я проліз під вагоном поїзда та так мене й не знайшли німці.
А в 1943 році стали німці відступати. Хоч у нашому селі боїв майже не вели, німці спалили село, бо ж голові колгоспу наказали молодь і скот переправити на іншу сторону Дніпра. Він цього не зробив, натомість сказав, щоб усі селяни тікали і ховалися.
У 1944 мені вже було 17, я пішов до армії. Хоч ми були ще хлопчаками, йшли охоче, бо дівчата сміялися з тих, хто не йшов до армії. Направили мене у Росію під Москву, я там став кулеметником у зенітній частині.
Одного разу прийшло повідомлення, що до нашого заводу прямують два німецькі літаки. Почався бій. Один літак, нам повідомили, збили, а другий іде прямо на нас. Летів над нами на висоті метрів 200. Ми відкрили вогонь по ньому. Раптом я відчув, що мене вдарило в руку, шарпонуло щось. Глянув: кров потекла через шинель. Виявилося, що розірвало мені сухожилля. Бій завершився тим, що літак збили і він упав у водосховище, так і не викинувши бомб. А мені наступного дня сухожилля зшили. Прийшов до мене у палату командир полку і каже: «Синку, ти народився в сорочці. Житимеш тепер і за тих хлопців, які полягли».
У ті часи не було таких слів, як «кацап» чи «хохол», ні від кого такого не чув. Солдати один одного братами називали. Ми вже думали, що ми відвоювали, і війни в нас не буде віками. Дитинство наше забрала війна, молодість свою ми їй віддали. Але знову бої на наших землях, хоч ми й усе зробили, щоб цього не було. Люди не винні – ні росіяни, ні українці. Це керівники наші ніяк не поділять портфелі та гроші. 
Світлана Іванівна Висоцька, 1940 р. н., м. Черкаси
Я народилася і виросла у Пскові, в Росії. Коли почалася війна, я була ще маленькою. Знаю, що брат мій старший хотів у партизани. Але на нього хтось доніс, тож нас усіх забрали у різні концтабори: і брата, і сестру, і батьків моїх. Я, дворічна, потрапила з батьками у концтабір. Я не пам’ятаю тих часів, бо ж була мала. Знаю, що батькам їжу видавали, а мені нічого. Тож їла те, що залишали вони мені від своїх пайків.
Повернулися, коли мені було вже 6 років. Не було у нас нічого. Тато влаштувався на швейну фабрику працювати, і там йому дали кімнатку. Там ми й жили. А згодом моя мама у віці 45 років померла, я жила з батьком. Пам’ятаю, коли він ішов на зміну на фабрику, брав мене з собою, бо ж не було з ким мене лишити. Я й спала на костюмах, які там шили. В ігри в дитинстві я не гралася. Не було в мене іграшок.
Звичайно, після війни було важко усім, все було зруйноване. Але тоді всі дружно взялися за роботу і відновили господарство.
Коли мені було 20 років, приїхала жити в Черкаси. На той час із рідних у мене залишилися тільки сестра. Вона вийшла заміж за українця, який її забрав до себе. Я й поїхала за ними. Тут вивчилася в училищі, працювала на черкаських підприємствах. Звикнути до української мені було нескладно – лекції, які нам читали українською, я прекрасно розуміла.
Після війни мені дорослі розказували, що як сиділи з бойовими товаришами в окопі, ніхто не питав один одного про національність. Рятували усіх, кого могли, і не звертали увагу на зовнішність чи на походження.
40 років я працювала тут, я себе віддала Україні. В Росії я вже нікому не потрібна, у мене там нікого немає. Я не вважаю себе ані росіянкою, ані українкою, у першу чергу я – людина. Для мене не існує національності. Головне – щоб людина була доброю та порядною. Чи росіянин, чи українець – усі ми люди. У кожного є свої недоліки, є свої позитивні риси.
Зараз уже боюся дивитися новини. Мені дуже шкода сучасну молодь – за що гинуть? Стільки цих хлопців – за що, про що полягли? А батьки плачуть по обидва боки кордону. Адже завжди можливо домовитися. Чому люди убивають один одного – не розумію. 
Марія Федорівна Бикова, 1941 р. н., село Станіславчик, Шполянський район
Сім’єю моєю була у перші роки життя тільки мама, батько пішов на війну. Нічого майже свого не мали – хіба одне поросятко та трохи курей. Мама ходила на роботу у колгосп і влітку, і взимку. Кидала мене одну на печі. Трохи мама розтоплювала її, і на печі я й лежала. А коли не було чим витопити, то було так холодно, що був іній на стінах. Пам’ятаю, наприкінці війни я ходила по нашій великій хаті, відшкрібала той сніжок і їла. Відтоді у мене хронічний кашель – у мене з дитинства хворе горло.
На вікні сиділа і виглядала маму. Вікна теж були обмерзлі. Голод був, холод був.
А коли вернувся батько з війни, у нас з’явилася корова. У 6 років я її пасла. І сусідам пасла корів – за пиріжок.
У нас біля ссела був аеродром, пам’ятаю, постійно над нами ширяли літаки. За селом років два після війни стояв розбитий танк. Ми біля того танка гуляли, у хованки гралися. Одного разу, коли я на полі корову пасла, знайшла іграшку, схожу на грушу. Старша подружка у мене її відібрала, принесла додому і поклала коло порога. Батько її, тракторист, прийшов із поля, та й забрав її одразу і зірвав подалі від дому.
Після війни наша родина стала потроху процвітати і наживати добра. Але брали з нас дуже великі податки: відносили і молоко, і яйця. Казали, що за рахунок тих податків відновлювали міста і колгоспи.
Німці наше село не розбили, проходили селом, але нікого не вбивали. Ніде не бомбили, не палили. За три кілометри від села була залізна дорога – звідти ми чули постріли і вибухи. Але в селі боїв не було.
До школи ходили діти 41, 42 і 43-го років народження. Моїх однолітків, 1941 року, звичайно, було найбільше – близько 40 дітей у класі. У школі було 3-5 книжок на клас. Писати не завжди було на чому, не вистачало зошитів. Хто хотів учитися, вчився, а хто не хотів – то вже як доводилося.
До школи мені було не далеко, але не завжди було в що одягтися. У морози мама мене обв’язувала теплою хусткою. За хустку засувала книжку. Так я і йшла закутана до школи, тільки руки виглядали з-під хустки. У класі було дуже холодно, тільки трохи грубку протоплювали, бо ж не було чим топити. Але шкільні роки були веселі. Я була активною у школі, добре співала, хоч і вчилася поганенько.
Зараз дуже шкода мені дітей, що гинуть на Сході. Не розумію, чому ніхто не може припинити війну. Комусь, мабуть, ця війна вигідна. І не видно їй кінця-краю. Душа кров’ю обливається.
Олеся Безпалова
