У роки Другої світової війни силою до Німеччини було вивезено 1369 жителів Городищини
Молоді роки довелося провести на примусовій роботі в Німеччині Марії Вдовенко з с. Товста Городищенського району. Їй не було і шістнадцяти років, коли у 1942-му, разом з іншою молоддю села, була силоміць відірвана від рідного краю. Везли невільників у товарних вагонах, не годували. І ніхто не знав, яка доля чекатиме потім, коли потяг зупиниться.
– Нас привезли у німецьке місто Фридрихсхафен, – витираючи сльози пригадує Марія Харламівна. – Це альпійське містечко, поряд із Австрією та Швейцарією. Зараз там міжнародний курорт, а тоді з усієї Європи звозили безкоштовну робочу силу. Там були потужні підприємства, які з початку століття виготовляли дирижаблі. Ми жили за колючим дротом у бараках, спали на двоярусних дерев’яних лежаках. Годували нас дуже погано. Давали варену брукву і 100 грамів хліба на день. Видали одяг: брезентову курточку, штани і картуз. На куртці – невільницька нашивка OST. У цьому остарбайтери ходили зимою і літом. До лазні нас водили рідко, проте часто обробляли від вош. Від тяжкої праці, хвороб і нелюдських умов життя загинуло багато молодих невільників. Серед них і дві дівчини з мого рідного села.
Марії довелося працювати на військовому заводі. Підприємство виготовляло запчастини до техніки. Дівчину поставили біля двох чанів з водою у яких вона мусила мити відштамповані деталі. Так у брудній воді проробила довгих 3 роки.
– Коли фронт був близько – робітників почали краще годувати, – розповідає Марія Харламівна. – Вже давали варені макарони, інколи навіть з м’ясом. Нарешті навесні 1945 року нас звільнили французькі війська. Коли я повернулася додому, тут теж було багато горя і труднощів. Від матері дізналася, що батька у полі за селом розстріляли поліцаї.
Дівчині доводилося тяжко працювати, щоб було що їсти і у що одягтися. У повоєнні літа уся важка селянська робота лягла на жіночі плечі. Пішла у колгосп, в ланку. Там працювали 20 жінок. Вийшла заміж за місцевого хлопця Івана Погорілого, який теж повернувся з примусових робіт у Німеччині. Він працював бригадиром, потім головою сільради, парторгом. Разом у злагоді прожили 52 роки. Збудували дім, виростили і вивчили двох дітей, дочекалися внуків і правнуків.
Але роки летять нестримно. Від тяжкої хвороби помер чоловік Іван Гаврилович. Марії Харламівні нині 90 років. Вона дуже хворіє, вже не встає з ліжка, мешкає в Городищі у доньки Тетяни, яка за нею дбайливо доглядає. Згадує пережите. Молить Бога, щоб швидше закінчилися жахіття новітньої війни на сході України.
Володимир ЧОС
