Коли я закінчувала школу, то служити в армії було якось немодно. Жоден з моїх однокласників до війська не пішов, то й випроводжань, відповідно, не було. Потрапила я лише на одне, і то випадково, і то на саме його завершення. Того року з усієї нашої паралелі, де вчилося цілих три класи по 25-30 людей, служити пішов лише один шибайголова, без якого не обходилася в місті жодна серйозна бійка. І прізвисько у нього було таке цікаве «Хосе». На «випроводжанні» у Хосе було багато алкоголю, тож на завершення, розігріті ним «проводжальники» завзято танцювали під першим, ще осіннім снігом… Тоді до армії «силком» не тягнули, почесним обов’язком це теж не вважалося. Служити, в основному, йшли лише ті, хто вже зовсім нікуди не вступив і не знайшов підходящої роботи. А тим хлопцям, кому армія потрібна була для влаштування на відповідну «чоловічу» службу, подейкували, ще й доплачувати доводилося, щоб лише взяли.

Зовсім по-іншому виглядала ситуація в той час, коли дівувала моя мама. Тоді усі, хто в армії не служили, вважалися якимись «недочоловіками». Їх вважали хворобливими, і навіть дівчата «крутили носом» від таких женихів. Якось, проводячи генеральне прибирання у бабусі, я знайшла кілька десятків листів від солдат. Одні з них були чисто дружніми, як наприклад, від маминого приятеля-моряка, який просив «як я втону, то не плачте, а смійтеся». Інші – проникливо-ніжні. У них йшлося про солдатську тугу за рідною домівкою, про те, як довго тягнуться дні служби, а також про те, що можна спати спокійно, адже «я бережу твій сон».

Тоді ще, очевидно, мама не могла вникнути у зміст цих слів так, як розуміємо їх зараз ми. Адже ворог тоді не підступав «до воріт», а над рідною землею не свистіли кулі і снаряди. Можливої війни з Америкою всі боялися лише відразу після смерті Леоніда Брєжнєва. А потім… А потім здавалося, що у 45-му мир прийшов в Україну назавжди…
Практично щодня, їдучи в маршрутках чую: «І за що ця війна? За що вони гинуть? Ото й помирають хлопці на фронті – нізащо»…

Але кожен з них, звісно, точно знає, чому він в окопі, бліндажі чи на блокпосту. І навряд чи це абстрактні речі типу «світлого майбутнього» чи «нового покоління».
Прогрес іде вперед і паперові листи уже неактуальні. Повідомлення в соцмережі чи СМС долітає за кілька секунд. Засоби зв’язку інші, а зміст повідомлень нинішніх солдатів – той самий.
«Солодких і спокійних снів. Я бережу твій сон. Саме тому, я тут».