Таксисти бувають різні. Одні (таких я люблю) або слухають хорошу, якісну музику, або жартують і не напрягають пасажира. Поїздка з ними – одне задоволення. Збираєшся з думками, насолоджуєшся дорогою, куди б ти не їхав.
А є інші. Такі, що з ходу починають скаржитися на життя і розповідати, як їм погано живеться. Таких я не люблю. Але інколи трапляються. Сьогоднішній таксист емоційно розповідав про те, якою хорошою людиною був Янукович, бо хоч він і крав, а при ньому і тарифи були інші, і курс долара 1 до 8-ми і взагалі рай на землі.
А от Яценюка б він із задоволенням розстріляв, четвертував і повісив і ще й сіллю б присипав. І з такою ненавистю він це говорив, наче Яценюк його кровний ворог. Аж кермо сильніше стискав. Що характерно, сказав, що взагалі «очкариків» не любить. Мовляв, однокласник такий був. Людина та вже й померла. А ненависть «перенеслася» на Яценюка.
І скільки я не намагалася переконати його в тому, що навіть, якщо Яценюк зникне з політичної арени, то на курс долара, а на його життя тим більше, це ніяк не вплине, все було марно…
Набагато простіше перекласти на когось свої проблеми і люто ненавидіти ту людину, ніж самому щось змінити.
І знаєте, що я помітила? У тих таксистів, що слухають хорошу музику і жартують з пасажирами – машини завжди нові, салон чистий, самі вони – поголені й акуратно одягнені, а ще – від них віє спокоєм і впевненістю у собі.
Зі «скаржниками» ж все навпаки.
«Совпадение? – Не думаю».