Ми не поспішаємо заміж, як це робили наші прабабки і не прискорюємо момент одруження, як це робили наші прадіди. Та й від більш близьких родичів і навіть батьків ми пішли набагато далі. Будуємо кар’єру, подорожуємо, живемо для себе. Я не кажу про всіх, але тенденція помітна. На питання стривожених родичів говоримо про «встигнеться», побудову кар’єри і європейський стиль життя. Хоча тут правда і причини у кожного свої.

Для мене заміжжя, а особливо діти завжди були, у першу чергу величезною відповідальністю, а по-друге, дорогим задоволенням. Про дороге задоволення думаю, нікому пояснювати не треба. А от про відповідальність, то тут «ноги ростуть» ще з дитинства, як має бути з усіма «порядними» комплексами і страхами – це вам будь-який психолог скаже.

Я навіть чітко пам’ятаю цю ситуацію, хоча справа була майже 20 років тому (тут за законами жанру треба трохи позітхати про життя, яке так швидко проходить).
У мене є молодша сестра. Різниця між нами – 5 років, і я приглядала за малою в дитинстві. Пелюшок я, звісно, не міняла, але років з 2-3 батьки вже могли лишити її під моєю опікою на деякий час. А оскільки сестра з самого раннього віку дуже любила подорожувати й із задоволенням ходила в гості до всіх сусідів, то вслідкувати за нею було не так уже й легко.
Пам’ятаю, як я завжди шукала її і повертала додому. А одного разу вона якось просто впала з дивану і закотилася під нього. Шукали, мабуть, з півгодини, а дитина спокійно собі спала, прикрита ковдрою, що сповзла з дивану. Але був один момент, коли я реально злякалася. Сестру лишили на мене, плюс попросили ще щось прибрати в будинку. Здавалося, відвернулась всього на кілька хвилин, а дитини – вже й слід простиг.

Того разу сестра пішла не по звичному маршруту, а до сусідів, що жили через город. Шукали її всієї вулицею, мабуть, години дві. Пам’ятаю, як з повними сліз очима я питала всіх перехожих, чи не бачили вони «отаку-от дівчинку з блакитними очима». Закінчилось все хепі-ендом. Мама пішла дзвонити в міліцію від тих самих сусідів (свого телефону у нас тоді ще не було) і знайшла сестру у них в саду.

Ніхто мене, звісно, тоді не карав, і в куток не ставив. Але в голові чітко спрацювало, що я не справилась. Мені довірили дитину, а я її не вгледіла.
І хоч я давно уже не семирічна дівчинка і спокійно берусь за складні завдання і проекти, але думка про дітей і досі викликає у мене панічний страх. Ну що найстрашнішого може статися, якщо накосячиш на роботі? Ну, звільнять? Ну, штраф впаяють. А якщо накосячиш з дитиною? Це вже зовсім інша справа.

Тож коли наступного разу співчуваючі будуть знову запитувати мене чому в свої 26 я (о ужас!) не заміжня і без дітей, я знову говоритиму їм якусь банальщину: про «встигнеться», про побудову кар’єри, про європейський стиль життя.
Не будеш же, справді, кожному переповідати таку довгу і таку особистісну історію.