Керівник Городища, Золотоноші і столиці

Керівник Городища, Золотоноші і столиці

В історії нашого краю ще далеко не все досліджене. Особливо багато невідомого стосується періоду 1920-1930 років. У глобальних величинах це порівняно недавній час. Проте, чимало архівів та документів згоріли у полум’ї Другої світової війни. А значна частина свідчень були навмисне знищені або на довгі десятиліття засекречені, щоб приховати злочини комуністичної системи.
Ця розповідь – про сина Таращанської землі Тараса Спиридоновича Мітулінського, професійна доля якого перетиналася з Черкащиною. Але про все по порядку, щоб не порушувати історичну хронологію.

Керівник Городища, Золотоноші і столиці
Керівник Городища, Золотоноші і столиці

Від Тетієва до Парижа
Тарас Мітулінський народився в містечку Тетіїв Таращанського повіту Київської губернії. В метричній книзі церкви Успіння Пресвятої Богородиці був зроблений запис: «Народився 25 лютого, хрестили 2 березня 1897 року». Батько Спиридон Семенович Мітулінський (1872–1911) був селянином, працював по найму у поміщиці М.І. Морочинської. Мати – Агафія Єлисеївна (1875–?) теж була селянкою, з 1931 року працювала у колгоспі. Обоє були православними українцями.
Тарас упродовж 1908-1910 років навчався у церковно-приходській школі. Потім, як і батько, рік батракував у місцевої поміщиці. Прагнучи хоч якось вибитися в люди, подався до Києва. Там найнявся простим робітником до зубного лікаря спеціальної стоматологічної клініки Іллі Вишнепольського.
В Києві Тарас Мітулінський познайомився зі скульптором Миколою Сокольницьким. Почав працювати у його майстерні чорноробом. Завдяки митцю йому вдалося побачити Париж! Скульптор виїхав закордон назавжди, узяв з собою і Тараса. Хлопець працював поряд ним у Франції із серпня 1912 по серпень 1914 року. Напевно, що милувався і головною архітектурною принадою Парижу – 300-метровою Ейфелевою вежею, зведеною у 1889 році. Потім на два роки переїхав до Петрограду. Можна сказати, що знову працював «поряд з мистецтвом» – був робітником і електромонтером імператорського оперного театру «Народний дім».

Керівник Городища, Золотоноші і столиці
Керівник Городища, Золотоноші і столиці

Війна і мир
Від липня 1914 року по листопад 1918-го в Європі точилася війна, що увійшла до історії, як Перша світова. У ній загинули понад дев’ять мільйонів солдат і цивільних громадян. Тому в липні 1916 року на службу в царську армію був призваний і Тарас Мітулінський. Потрапив на Румунський фронт. Можливо тому, що в театрі був електромонтером, тут теж мав справу з дротами. Служив у 2-му електробатальйоні 12-го інженерного полку 7-го корпусу. Був наглядачем лінійного телефона. Демобілізований у квітні 1918 року.
Повернувся додому в Тетіїв. Більше року займався домашнім господарством. У той час більшовики, що захопили владу в Україні, проводили жорстку класову боротьбу. Люди такого простого соціального походження, як Тарас Мітулінський, були потрібні новій владі. З сім’ї батраків, сам з робітників – тож треба висувати на керівні посади. У березні 1919 року став членом ВКП(б). У жовтні 1919 року його обирають головою революційного комітету Тетієва. Він став першим головою Тетіївського районного виконавчого комітету, членом повітового революційного комітету.
Із травня 1920 року знову проходив службу в армії. Цього разу забрали в Червону. Мовляв, послужив цареві – тепер послужи і більшовикам. Спочатку був зарахований у 1-й запасний полк 44-ї стрілецької дивізії 12-ї армії Київського військового округу, з середини 1921 року – в техбатальйон.

Керівник Городища, Золотоноші і столиці
Керівник Городища, Золотоноші і столиці

Кар’єрний ріст
Напевно на кожному місці роботи Тарас Мітулінський зумів добре себе зарекомендувати. Адже нові призначення йшли по наростаючій. Заввідділом народної освіти Таращанського повітвиконкому – 1921 рік, заввідділом наросвіти Білоцерківського окружного виконкому – 1922 рік, земельний відділ Корсунського окружного виконкому – 1923 рік. Із березня по грудень 1925 року він секретар Городищенського райкому КП(б)У. Потім секретар Золотоніського райкому – 1926 рік. 19 квітня 1927 року на засіданні бюро Шевченківського окрпарткому кандидатуру Мітулінського рекомендували на посаду адміністратора П’ятаківсього цукрокомбінату. Тобто, директором Городищенського цукрорафінадного комбінату ім. П’ятакова. Про нього клопоталися перед фракцією цукротресту, ЦК партії та Київською філією цукротресту. Проте, (згідно реєстраційного бланку члена партії) з травня 1927 року працював на посаді голови Черкаського окружного сільгоспсоюзу. А далі: секретар Олександрівського райкому ВКП(б)У Кіровоградської області – 1929 рік, уповноважений Черкаської райконтори Союзхліб – 1930 рік, уповноважений Київської облконтори Заготзерно – 1932 рік. Наприкінці 1933 року партія направила у Тирасполь – уповноваженим Комітету по заготівлі Ради народних комісарів по Молдавській АРСР.
У 1935 році нагороджений нагрудним знаком «Бійцю червоної гвардії і червоному партизану» (№ 26992). Ним нагороджувалися активні учасники революції та громадянської війни. У квітні 1935 року перевели до Києва. Місто якраз знову набуло офіційного статусу столиці, сюди з Харкова переїздили усі державні установи. Працював заввідділом радянської торгівлі міському ВКП(б)У. Сім’я жила за адресою: вул. Горовиця, 8-б, кв. 2 (нині це вулиця Велика Житомирська). 13 вересня 1937 року рішенням пленуму Київради Тараса Мітулінського обрали Київським міським головою.

Керівник Городища, Золотоноші і столиці

Розстріл і безсмертя
Країною котилася кривава хвиля репресій. Від Москви й до самих до окраїн ніхто не міг почуватися в безпеці. Висока посада не захищала від розправи. Навпаки, хто перебував на виду – той першим потрапляв під караючий меч революції. Режим безжально розправлявся з тими, хто служив йому вірою і правдою.
На посаді міського голови столиці Тарас Мітулінський так і не попрацював. Адже через кілька днів його арештували. Завели слідчу справу за № 123. Звинуватили по статті 54-7 (шкідництво), 54-8 (тероризм) і 54-11 (участь у контрреволюційній організації). Величезний список осіб, що підлягали суду Військової Колегії Верховного суду СРСР (де було і прізвище Мітулінського) 13 листопада завізували особисто Сталін, Молотов, Каганович, Ворошилов. І вже 17 листопада вироком виїзної сесії Верховної Колегії Верховного суду СРСР Тарас Мітулінський засуджений до розстрілу. Наступного дня вирок привели у виконання.
За нелюдськими правилами тіло не віддали рідним для поховання. Вірогідно, що місцем останнього спочинку став Биковнянський ліс під Києвом. Там масові поховання тисяч жертв червоної диктатури. Коли Тараса Спиридоновича арештували, його дружина Віра Євстафіївна (донька священника) чекала на дитину. Віру також заарештували, завели справу, але, мабуть зважаючи на вагітність, через місяць відпустили. Вже після розстрілу чоловіка народила сина Ігоря. В метричному записі про народження, що зберігся в архіві Київського міського РАГСу, в графі «батько» написано тільки ім’я – Тарас. Мабуть переймалася подальшою долею сина і не вказала ні прізвища, ні по-батькові. Через рік хлопчик помер.
Коли не стало кремлівського диктатора, знову дістали справи безневинно репресованих (там стояв гриф «Зберігати довічно»). 28 червня 1957 року переглянули і справу Тараса Мітулінського. Через місяць рідним виписали довідку, що він реабілітований посмертно, «згідно заново виявлених обставин вирок скасовано, а справу закрито».
Людина продовжує жити у своїх нащадках. Син Тараса Спиридоновича Юрій Мітулінький (1926-1988), який довгий час жив з тавром «син ворога народу», однак зумів отримати з відзнакою вищу освіту, працював в Інституті кібернетики Академії наук України. Тут пройшов шлях від інженера до директора Спеціального конструкторського бюро математичних машин і систем, яке створив в 1963 році під керівництвом академіка Глушкова. Цією організацією, яка налічувала 3,5 тисячі співробітників, керував упродовж 20 років. Мав орден «Знак пошани» і медалі, був лауреатом державних премій. Донька Олена Мітулінська (1923-2007), пройшла всю війну рядовою, була нагороджена орденами «Вітчизняної війни», «За мужність» та 13 медалями.
Пам\’ять про Тараса Спиридоновича Мітулінського шанують не тільки його нащадки, а й земляки. У 1978 році ім’ям Тараса Мітулінського була названа одна з вулиць його рідного Тетієва. А в серпні 2015 року (рішенням позачергової сесії Тетіївської міськради) йому присвоїли звання «Почесний громадянин Тетієва» (посмертно). Його ім’я занесене до Книги Пошани. Під час святкування дня міста нагрудний знак, посвідчення і диплом урочисто вручили його внуку, названому на честь діда, – теж Тарасу Мітулінському. Він здійснив величезну роботу, щоб через різні архіви знайти документальні свідчення про свого діда і про 12 поколінь родини Мітулінських, починаючи з 1720 року і до сьогодення.
Невпинно біжить час – змінюється і наше ставлення до історичних подій та особистостей. Щоб зробити об’єктивну оцінку, потрібно якнайбільше знати. Тому нехай ця публікація стане ще одним фрагментом у полотні усвідомленого розуміння минулого.

Володимир ЧОС

Реклама

0 0 голосів
Рейтинг статті
guest

0 Коментарі
Вбудовані Відгуки
Переглянути всі коментарі
0
Ми любимо ваші думки, будь ласка, прокоментуйте.x