30 книг у десяти томах – таким є творчий доробок письменника й поета з Черкас Олексія Соломіцького. Олексій Лукич прожив цікаве і непросте життя, але навіть у свої 86 лишається сповненим сил і оптимізму. У минулому – військовий льотчик, учитель і викладач історії, а нині – поет і письменник, він вплітає історії зі свого довгого й насиченого життя у численні романи, оповідання, п’єси, гуморески та поетичні твори. Повідомляє власний кореспоспондент «Нової Доби».

«Із 12-ти товаришів я один лишився в живих»
Свій життєвий шлях Олексій Лукич розпочав із Балашовського військового училища льотчиків-бомбардувальників дальньої авіації. Літав на величезних і важезних бойових машинах (понад 37 тонн), кожна з яких мала 10 одиниць стрілецької зброї, крупнокаліберні кулемети і гармати. На них льотчики вирушали на навчання, де скидали бомби на спеціальному полігоні під Санкт-Петербургом.
– Служив я тоді в Полтаві. Полетіли ми на чергове навчання, але потрапили в сильну грозу, через це здійснили більше маневрів, ніж розраховували. У результаті, коли поверталися назад, у нас просто закінчилося пальне. Посадити такий літак на звичайний ґрунт неможливо, необхідна бетонна подушка, тож дотягували до аеродрому, як могли. Отже, приземлилися дуже невдало. З усієї команди (а нас було 12 осіб) у живих лишився я один, – розповідає Олексій Лукич.

Після пережитої трагедії та фізичних ушкоджень Володимир Лукич поїхав до батька в Одеську область відновлюватися фізично й морально, а згодом вступив до Одеського державного університету ім. І. Мечнікова. Там здобув фах історика і згодом працював учителем і викладачем історії в Черкасах.
– У Черкасах жив мій друг – Андрій Ярмольський, який весь час запрошував у гості. Говорив: «Приїжджай, подивися на цей чудовий край, з його куротними місцинами, природою, Дніпром». Я при­їхав, мені сподобалось, і згодом перевіз сюди й сім’ю – дружину, доньку і сина. Тут уже працював учителем та вихователем у гуртожитках кооперативного та фінансового технікумів, викладав історію. Був також інспектором шкіл Черкаського обласного відділу народної освіти, завідувачем відділення Черкаського фінансово-економічного технікуму. А потім вийшов на пенсію, купив собі будинок у селі Головківка Чигиринського району, і ось уже 26 років пишу книги, – розповідає Олексій Соломіцький.
Серед доробку автора – автобіографічні романи «Корінь зла» (про важке дитинство з мачухою) та «Скривджені долі» (про життя сліпих в Україні).
– Я в Одесі, до речі, вчився разом із сімома сліпими, які вивчали історію з допомогою шрифту Брайля. Із їхнього життя і писав цей роман, – зазначає письменник. – Згодом спілкувався з незрячими людьми вже в Черкасах (у нашій області їх близько 900). Для цього навіть їздив у обласне відділення Товариства сліпих України та читав їм кожен розділ, щоб звірити з реальним життям.

Нині поетичні збірки Олесія Соломіцького «Серцю не накажеш», «На­одинці з природою», «Кайдани порвали, Тарасе», «Не можу мовчати», «Райдуга», «Крик зболеної душі» підтримують українських військових у зоні АТО. Сам же автор, незважаючи на поважний вік, продовжує творити.
Пропонуємо увазі наших читачів один із віршів Олексія Соломіцького зі збірки «На вістрі життя»:

МИ Ж НАЩАДКИ КОЗАКІВ

До вас, етнічні українці,
Звертаюсь я в цей грізний час:
Невже бракує нам сміливців?
Невже Господь забув про нас?

Та є між вами і Богдани,
І є Бандери, і Сірки,
І є хоробрії Івани,
Шаблі тримати мастаки.

Женімо підлих з України,
Щоб їх і сліду не було!
Й піднімем неньку із руїни,
Щоб все буяло і цвіло!