Несподівано для всіх, та, як зізнається, й для самої себе, черкаська письменниця Олена Желєзняк стала цьогорічним лауреатом всеукраїнської премії ім. В. Симоненка. Удостоїлася її за збірку віршів «Шукаючи ключі до світу», до слова, першої в своїй творчій біографії. З письменнецею спілкувався власний кореспондент «Нової Доби».

– Назва книжки з’явилася п’ять років тому, – каже Олена. – І хоча мене тоді розкритикували за цю назву, я все ж вирішила, що моя перша збірка називатиметься саме так. Ключа немає в жодному вірші, тільки в назві.

«Важко бути жінкою і поетом, – зауважує в післямові до збірки Олександр Солодар. – А тим більше, коли претендуєш на звання поета-інтелектуала. Важко жити з «прірвою небес у душі», складати «візерунки з мертвих уламків слів». Емоцій у творах Олени Желєзняк багато, але спосіб їх подачі для пересічного читача може виявитися занадто складним для відчуття й розуміння. Але ті ж таки знання позбавляють Олену страху бути не зрозумілою. Їй, певно, відома істина, що поет гине при спробі опуститися до рівня обивателя. Тож нехай краще читач набереться мужності, витривалості й терпіння, аби дорости до розуміння Поезії».

Письменниця й журналістка Олена Желєзняк народилася в Золотоноші. Відвідувала літературні студії «Версії», «Крила», є членом Черкаського обласного літературного об’єднання ім. В. Симоненка, була учасницею всеукраїнської наради молодих літераторів. Авторка численних публікацій у колективних поетичних збірниках. До лав письменницької спілки її прийняли торік.
Про життя-буття та про творчість і розмовляємо сьогодні з нею.

– Оленко, чи пам’ятаєш ти своє дитинство? Й що пам’ятаєш із нього?
– Я інколи й сама задумувалася: а що ж я пам’ятаю з дитинства? Виявляється, нічого. Те, що пам’ятаю,– не можна розказати. Це якісь враження, суцільна експресія… В мене дитинство було до восьми років – до того часу, поки ми жили на квартирі – окремо від бабусі з дідусем. Потім бабуся померла, й ми переїхали до дідуся. А потім це вже був перехідний період, що завгодно, але не дитинство.
В мене є сестра Оля, на два роки менша. І все, що ми робили, ми робили разом. Шили різноманітні плаття з наворотами, на які йшли в хід штори, мамині речі, простирадла… Й бігали в цьому вбранні. Нам було дуже весело. Ще один із яскравих спогадів – моя улюблена жовта спідниця. Вона нагадувала мені сонце, і я її дуже любила. Сонце люблю й зараз. Вважаю себе сонцепоклонницею. Я можу з ним говорити. Воно мені страшенно подобається. Я інколи просто стаю перед ним і беру енергію. Взагалі в мене є така мрія: я хочу стати сонцеїдом. Але поки що нічого не роблю в цьому напрямку. Пригадую: бачила по телевізору, як грають на піаніно, й сама «грала» на столі, бо такого інструменту в нас не було. Його ми купили пізніше за страшні на той час гроші, коли я вже другий рік ходила в музичну школу.
– Чи таланило тобі в житті? Як і в чому?
– Кажуть, людині в житті має поталанити тричі – в кого народитися, в кого вчитися і з ким одружитися. Принаймні, двічі мені вже пощастило. Я народилися в сім’ї, де завжди мене любили, підтримували і розуміли. У мене дуже мудрі батьки. Мене завжди чули. Бачачи мої літературні здібності, спонукали писати, публікуватися, працювати над собою, і це стосувалося не лише віршів, а й уроків, музичної школи та іншого. А коли я надумала видавати свою книжку, то моя сестричка Олічка допомогла коштами. Але головне навіть не це, а те що ми з дитинства залишаємося найближчими і найдорожчими, хоча й живемо в різних містах.
Із навчанням мені теж пощастило. В мене була найкраща перша вчителька – Надія Андріївна Зубань. Тоді я навчалася в другій школі. А потім через сімейні обставини перейшла в третю школу, чи не найсильнішу в місті. Там у мене розгледіли талант до мови, літератури. Навіть писала наукові роботи в Малій академії із моїми вчителями української – Наталією Василівною Строкань і Галиною Григорівною Жиденко. Коли я була в середніх класах, у школі з’явилася літстудія, вела її молода вчителька Алла Григорівна Павленко. Пам’ятаю, як ми вчилися римувати, шукали слова.
Але розуміння поезії як виду мистецтва, як світобачення прийшло в університеті, коли я відвідувала літстудію «Версія», яку вела Валентина Михайлівна Коваленко. Взагалі в університеті я дуже багато взяла для себе, багато дізналася. Мені дуже подобалося і зараз подобається вчитися.
– Що в цьому житті для тебе є важливим?
– Для мене важливі люди, яких я люблю. Бо це суть людини. Ти є на цьому світі не для себе, не тільки для себе. Важливо розвиватися, при чому всебічно. Не зважаючи на вік, відкривати щось нове, опановувати досі невідоме, братися за незвідане. Шукаючи відповідь, у чому все-таки смисл буття людини, я для себе сформулювала можливо дещо наївну і проміжну відповідь, але вона дала мені змогу побачити і відчути шлях уперед. На той момент вона звучала так: людина народжується для самопізнання і саморозвитку, для самореалізації в різних іпостасях. Зараз відбувається певне переосмислення цінностей.
– Ти полюбляєш читати книжки? І як вони на тебе впливають?
– Так, дуже люблю читати! Це дає поживу для мозку, підґрунтя для творчості, простір для мрій, а мріяти важливо. В дитинстві мені навіть попадало за книжки, коли загадували роботу, а я замість цього десь у куточку тихенько читала.
Я дуже глибоко переживаю книги. Коли читала Рея Бредбері (товстезна така книжка з великою кількістю оповідань) і дочитувала останню сторінку, то плакала і обіймала книгу. Мені було так шкода, що вона закінчується.
У мене мама – бібліотекар, тому я виросла в бібліотеці. Коли пішла в бібліотеки вже тут, у Черкасах, то мене просто бісили тутешні строгі правила: ти повинен прийти в такий-то день, потрібен такий-то квиток… Бо в дитинстві приходиш у бібліотеку, і всі книжки мої. В шостому класі начиталася Жуля Верна й вирішила стати капітаном далекого плавання. Для цього мені треба було виправити трійку з алгебри. Аякже: капітан має добре орієнтуватися в усіх цих приладах, а без математики тут ніяк. Трійку виправила, але капітаном не стала…
– …А стала журналісткою й письменницею…
– Змалечку мріяла бути зубним лікарем, тому що дуже гарна зубна лікарка була в мене в дитинстві. Потім переміряла дуже багато професій. А стала журналісткою, бо це творча професія, хоч будь-яка професійна творчість стає ремеслом. Журналістика різноманітна, вона змушує нестандартно думати, аналізувати і, на жаль чи на щастя, споживати багато інформації. Але я готова була стати викладачем чи учителем… Зараз мені було б цікаво наукою займатись, проводити дослідження, викладати. Але це доволі дороге задоволення. Хто працює в науці, знає. Сподіваюся, що ситуація колись зміниться.
А письменник – це, напевне, моя ідеальна професія з дитинства, навіть не професія, а рід занять. Багато читаючи, якось мимоволі я приміряла до себе роль оповідача. У 10 років почала писати свій перший роман. Незавершений досі.
– Ти щаслива людина?
– Напевно, щаслива. Хоча якщо прочитати мою книжку, то, мабуть, зовсім не здасться, що я – щаслива. Щастя – це мить, яка поза часом. Тобто, постійно щасливою не може бути жодна людина, навіть, якщо в неї складається все якнайкраще. Щастя – це той момент ейфорії, який приходить миттєво, й ти завжди його пам\’ятаєш.
Найщасливішою я буваю тоді, коли на це немає абсолютно ніяких причин. Останній момент, коли я відчула щастя, був під час обідньої перерви, коли я просто вийшла надвір. Було холодно й сонячно. Але сонце світило так, що холоду не відчувалося. Все було настільки яскраво, настільки по-літньому… І в мене настільки було дике щастя… Я так усіх любила… Було так добре!
– З чого починалася твоя літературна творчість? Мабуть, як і в усіх, з поезії?
– Моя поезія починалася з прози, з отого незавершеного роману про дитячий партизанський загін. Найстаршій дівчині було 15 років. Вона була для мене дуже дорослою. А решті було, так, як і мені на той момент – по 10–11 років… Потім писала ще якусь прозу. А потім прийшли вірші, на які я спочатку навіть уваги не звертала. Починала писати російською. Але Людмила Тараненко розкритикувала мене «в пух і прах». Запитала, чому я пишу російською? Мовляв, звідки в нас у Золотоноші російська? Я обурилася. Тому писала й далі російською. Потім, навчаючись уже в університеті, почала писати українською. Яскравий приклад впливу фаху.
Я ніколи не хотіла бути поетом. Поезію читала дуже рідко, переважно, за шкільною програмою. Чомусь вона мені була мало цікава. Можливо, просто не розуміла її. Думала, що поезія – це те, що заримовується, й писала приблизно так. Це вже пізніше, студенткою, відвідуючи «Версії», зрозуміла, що поезія – це надзвичайно тонка гра смислів і образів, це особливий вид загадки, до якої в кожного може і має бути своя відгадка. Зараз, до речі, купую багато книжок сучасної української поезії, досліджую її.
– Як у тебе відбувається процес творення?
– Та як завгодно! Можуть прийти одні ритми, без слів. Може прийти сама думка, а слів і ритму не буде. Може прийти дуже багато слів, але я розумію, що думки в них немає. Інколи може прийти якась ідея, початок вірша, а потім я сиджу й допрацьовую. Інколи осяває – і пишу, наче диктант.
Ловлю себе на тому, що вже видані вірші починаю переробляти. Так що це – безкінечний процес. Поезія для мене – це світовідчуття. Це інший погляд на світ. У кожного – своя поезія. Отак, як ти бачиш світ – це твоя поезія. Просто хтось це може висловити, а хтось – ні.
– Як би ти змалювала свій автопортрет?
– Колись у мене був такий віршик: «Я – танцующая тень, отбрасываемая пламенем чужих костров». На нинішній момент цей образ я переросла. Мені треба було його перерости. А зараз я свій портрет ще не написала.
Я можу сказати, що мені в собі подобається і що – не подобається. Мені подобається сонце в мені. Моє світле волосся мені подобається – таке, як у бабусі. Я собі подобаюся тоді, коли люблю. Через це останнім часом намагаюся любить якомога більше людей і говорити їм про це.
***
Бліц-опитування від «Нової Доби
1. Що ти називаєш Батьківщиною?
Батьківщина – це люди, природа, це повернення до себе, духовна основа.
2. Яка українська народна мудрість може стати девізом сьогоднішнього дня?
Це не зовсім народна мудрість, але, як на мене, дуже доречна зараз: «І чужому научайтесь, й свого не цурайтесь». Зараз дуже легко загубитися в безмежному, безкордонному Інтернет-просторі, важливо не втратити себе, свою ідентичність.
3. Три бажання для себе, родини й читачів «Нової Доби».
З недавніх пір я всім бажаю любові, бо люди, які люблять, ніколи не завдадуть шкоди, не зроблять зла – ті, які істинно люблять. Бажаю духовного розвитку, бо для того ти на землі людина. І вічного пошуку – себе, нових ідей, нових шляхів, нових рішень.
4. Яку найціннішу мрію ти втілила для когось зі своїх близьких?
Пам’ятаю ті мрії, які для мене здійснили мої близькі. А які для них здійснила… сподіваюся, що якісь втілила. Зараз от пригадала, що моя мама дуже хотіла навчитися грати на якомусь музичному інструменті. Я закінчила музичну школу в Золотоноші по класу фортепіано й навчилася сама грати на гітарі. І якось мама мені сказала, що я втілила її мрію.
5. Що б ти змінила в своєму житті?
Намагаюся змінити ставлення до життя, тоді й життя стане іншим. Хочеться сприймати все радісно, з удячністю й любов’ю, чим би життя не частувало.