Ім’я Данила Георгійовича Нарбута відоме далеко за межами Черкас, яким Народний художник України і лауреат державної премії ім. Т. Шевченка присвятив багато років свого життя. Саме тут знайшов своє найповніше вираження його талант художника. Історичні діячі та сучасники великого майстра надихали його на створення картин, які назавжди прославили наш край. І саме тут живуть люди, які добре знали Данила Георгійовича. Серед безлічі знайомих і близьких художника окремо вирізняються люди, які ділили разом із ним усі радощі й біди, здо­бутки і втрати. Журналісти «Нової Доби» поспілкувалися з колишньою невісткою генія та матір’ю його улюбленої онуки Лесі – Тетяною Шадріною.

ЗІ СЛАВЕТНОГО РОДУ-ПЛЕМЕНІ
– Я не знаю людини, яку можна було б назвати рівною або бодай подібною до Данила Георгійовича, – говорить Тетяна Олександрівна. – Це була настільки велична і складна особистість, що говорити про неї можна годинами і навіть днями. З кожним він був щирим і щедрим, до шанованих ним людей ставився з величезною любов’ю і розумінням. Міг годинами віддавати себе друзям та їхнім проблемам. Був надзвичайно дотепним і мав справді козацьке почуття гумору. Разом із тим була в його характері й справді козацька міць. Данило Георгійович ніколи не змінював своєї думки в угоду кому б то не було і завжди казав лише те, що думав. З однаковою щирістю і сміливістю говорив як із найближчими товаришами на кухні, так і з партійними лідерами. Навіть про речі, які не можна було і згадувати в ті часи. Він завжди поставав проти невігластва, злості, заздрості, і сміливо засуджував їх.
Такі особливості в характері митця навряд чи здивують того, кому пощастило добре знати історію славетного роду Нарбутів, перша згадка про який датована ще 1506 роком. Першим відомим Нарбутом був Мусій, який 1678 року побудував недалеко від гетьманської столиці Глухова хутір Нарбутівку. Батько Данила, Георгій Нарбут, був одним з фундаторів Академії мистецтв, розробляв державну символіку Української Народної Республіки (його праця втілена і в Державному Гербі нинішньої України), «Українську абетку», створював ескізи національної валюти.
Не менш величною була і доля Данила Нарбута. У 4 роки хлопець залишився без батька. Юним нащадком славного роду опікувалися етнограф Антін Середа, професор Київського художнього інституту Федір Кричевський. Першою вчителькою була дочка драматурга Івана Карпенка-Карого Марія Тобілевич.
Із 14-ти років Данило Нарбут працював у декоративній майстерні Київського театру опери та балету. Після участі в Радянсько-фінській війні юнак повернувся до Києва і працював в Українському театральному музеї, потім (після одруження) – головним художником Житомирського драмтеатру ім. Т. Г. Шевченка. У часи фашистської окупації Данило Нарбут працює в українських театрах Ковеля та Коломиї. Потім – у Чернівецькому, Івано-франківському театрах. Із 1965 року геній пензля пов’язує свою долю з Черкасами, де й проходить решта його життя.

У РОБОТІ НЕ ЗНАВ СПОЧИНКУ
Данило Георгійович належав до тих творців, для яких мистецтво було не професією, а самим життям. Для нього не існувало поняття «робочий графік». Він творив скрізь і всюди, та ще й залучав до цього процесу всіх, з ким зводила його доля.
– Данило Георгійович був надзвичайно освіченою і ерудованою людиною, – згадує Тетяна Шадріна. – Інколи здавалося, що просто не існує такого факту чи подробиці в історії України, яка була б йому невідома. Навіть люди, які далекі від мистецтва живопису, не можуть не помітити, наскільки чітким і промовистим є кожен штрих на малюнках Нарбута. Та мало хто знає, що за такою філігранною точністю стояли роки тяжкої наполегливої праці. Данило Георгійович надзвичайно багато читав, годинами засиджувався у бібліотеках, проводив час у музеях, архівах, вивчаючи особливості одягу, побуту, характерів людей різних епох. Усі віднайдені знання потім відтворювалися чіткими промовистими штрихами на його картинах.
Навіть у повсякденному житті інколи виникало враження, що художник навмисне створює певну побутову ситуацію для того, щоб побачити якийсь потрібний йому вираз обличчя, жест, емоцію. Особливо це було помітно під час відвідин Черкаського базару. За тим, як свекор спілкувався з працівниками ринку, можна було спостерігати з величезним задоволенням і цікавістю. Він довго і з неабияким азартом розпитував продавців, торгувався, критикував або вихваляв товар, добиваючись від людей прояву емоцій. У цей час його око художника «ловило» ледь помітні звичайній людині жести, порухи уст, брів, нахили голови тощо. Все це потім знаходило втілення у його творах.
У самому ж процесі творення Данило Георгійович був невтомним і нестримним. Коли в нього з’являвся новий задум, він забував про все. І не зупинявся доти, доки не завершував роботу або певний її етап. Він міг розпочати малювати звечора і працювати до 4-ої години ночі, а міг прокинутися о 3-ій і не виходити з майстерні аж до обіду наступного дня. В майстерні був диван. На ньому, вибившись із сил, майстер міг перекуняти кілька хвилин, а потім знову продовжити роботу.

«ГАЛЮ, В НАС ГОСТІ!»
Хтось великий колись сказав, що особистість формує її оточення. Щодо Данила Нарбута, то тут процес був взаємним. Навколо нього завжди збиралися люди, здатні творити й готові сприймати його творчість.
– Мені інколи навіть буває трохи дивно уявляти, як могла звичайнісінька радянська квартира площею 55 квадратних метрів приймати в собі стільки видатних людей, – відзначає невістка Данила Нарбута. – За роки життя Данила Георгійовича в трикімнатній квартирі її відвідали сотні акторів, поетів, художників та інших талановитих людей того часу. Достатньо було лише пролунати гучним словам художника «Галю, в нас гості!», як за лічені хвилини одна з кімнат перетворювалась на вітальню. Коли стільців не вистачало, в нагоді ставала тесана дошка, яку клали на табуретки і накривали тканою доріжкою. За частування правила звичайна страва, яку тоді можна було знайти в кожному домі. Саме тут, за простим столом, під «Соняхами» (одна з картин Данила Георгійовича, що прикрашала вітальню художника), велися кількагодинні дискусії, точилися високохудожні суперечки, а інколи і народжувалися справжні шедеври.
– Уперше свій вірш мій кум, хрещений моєї доньки і найкращий друг Данила Георгійовича Микола Тодосович Негода прочитав саме в нашій вітальні, – пригадує Тетяна Шадріна. – Згодом його поклали на музику, і світ почув відому пісню «Степом, степом». Щоразу, як у Черкаси на гастролі приїжджали театри з інших міст, мало не всі їхні актори відвідували дім Нарбута.
Особливе ставлення в Данила Нарбута було до людей, яким доля судила поріднитися з ним. Чи не найбільше митець любив свою онуку Лесю. Граючись із нею, дід Данило немов скидав із плеч тягар пережитих років і сам перетворювався на безтурботного хлопчака. Знаючи про ці особливі стосунки, колеги по театру жартома називали Данила Георгійовича «дідом». На це він, незважаючи на світову славу і досягнення, абсолютно не ображався. Бо був людиною простою і щирою. У світлі цих фактів залишається загадкою, чому талановитий дідусь не лише не заохочував, а навіть категорично забороняв улюбленій онуці брати до рук олівця і пензлі. Можливо, вважав, що важка і виснажлива праця художника не принесе щастя майбутній жінці, а можливо, мав на це якісь свої, відомі лише йому одному переконання.
Дорогоцінним дарунком для Данила Нарбута було народження пра­внучки, якій він особисто дав ім’я
Богдана – «Богом дана дитина», за ви­словом самого художника.
Говорячи про близькі для митця серця, не можна не відзначити особливим словом домашніх улюбленців, які постійно наповнювали дзвінкими голосами оселю художника.
– У квартирі завжди жили собаки, – пригадує Тетяна Олександрівна. – Причому права чотирилапі члени родини мали не менші, ніж інші, а в деяких моментах можна сказати, що й більші. Як зараз бачу: Данило Георгійович півночі попрацювавши, спускається з майстерні і заходить в хату. Доки дружина готує нехитрий сніданок, він бере шматок хліба, кусень сала і лягає на дивані у вітальні. Біля нього крутиться цуцик. Дід відкушує шматок імпровізованого українського бутерброда, жує сам і щиро ділиться з собакою.
Незважаючи на безкомпромісний характер Данила Георгійовича, в його серці було багато любові до людей, до тих, хто потребував уваги й підтримки, до інших живих істот.
Таким він і запам’ятався багатьом людям, які мали змогу на власні очі бачити, спілкуватися і ділитися простими життєвими радощами й бідами з митцем: щирий і простий, відкритий чи веселий, а разом із тим геніальний і незбагненний.

* * *
Сьогодні можна багато говорити про ті вершини, яких удалося досягти Народному художнику України, лауреату Шевченківської премії, Почесному громадянину Черкас Данилу Нарбуту. Понад 250 вистав побачили світ через призму творчості майстра. Виставки його картин займають три зали Черкаського художнього музею, два зали музею Богдана Хмельницького Національного історико-культурного заповідника «Чигирин», зали відкритого у 2012 році музею, який у народі називають Нарбутівською світлицею, та інших музеях Черкащини. Кожен із його творів є особ­ливим і, безперечно, геніальним, кожен розкриває світові особливість творчості майстра. Та чи не найбільше досягнення митця в тому, що навіть на злеті своєї слави він залишався простим і доступним кожному, для кого мистецтво і любов до України мали таке ж велике значення, як і для нього.

Владислав Бедринець,
фото з архіву Лесі Нарбут