Одразу після публікації на шпальтах «Нової Доби» статті «Заради чого вони врешті-решт воюють?..» до мене зателефонувала мама воїна-АТОвця з Катеринопільського району. Вона говорила спокійним, але втомленим голосом, і те що вона згодом розповіла вразило до глибини душі. Отже, «За що вони воюють…» – продовження.
Імена в розповіді змінені з етичних міркувань.
Марія Сергіївна працювала в одній з державних установ району близько п’ятнадцяти років. Та в минулому році в установі змінилося керівництво, посаду керівника отримав такий собі Іван Іванович Іванченко, який вирішив, що старі кадри йому не потрібні й він має створити нову молоду команду. В принципі бажання закономірне, але методи, якими він вивільняв посади для нової команди вражають. Ну, спочатку класика – Іван Іванович створює нестерпні умови роботи для неугодних: плітки, доноси і безпідставні звинувачення в непрофесійності. Певна кількість людей (42 особи з 70 осіб по штату) пішла з роботи, але цього йому було замало. Тож Іван Іванович вирішив особисто поспілкуватися з кожним претендентом на звільнення, що якимось чином ще трималися за свої робочі місця. Дійшла черга й до Марії Сергіївни. Керівник Іванченко суворо повідомив їй, що прийшов час звільнити місце для нових перспективних кадрів. На що жінка стала просити залишити її на роботі, адже гроші, які вона отримує, майже всі витрачає на допомогу хлопцям, які служать у зоні АТО. А серед тих хлопців і її син, Тарас. Він воював під Іловайськом, пройшов Донецький аеропорт… Катерина Сергіївна щодня жила від дзвінка до дзвінка, а у вихідні за власний кошт купувала продукти, готувала смаколики і ящиками відправляла солдатам на передову.
– Ну то й що, що син в АТО? – обурився Іван Іванович. – Що ви з нього героя робите? Зараз багато таких! У нього робота така! І за ту роботу він гроші отримує! І не малі! Тож сам хай собі купляє, що йому треба.
– Та він же що заробляє, те й витрачає. У минулому році більше ста товаришів поховав. Кожному збирали гроші на поховання. Кому по п’ятсот гривень кому й по тисячі. А спорядження, а одяг… Воно ж усе в солдатів не носиться –горить, хлопці ж не по плацу у ньому ходять, а воюють. Ось і зараз берці нові Тарас замовив, бо старі геть зносилися.
– А земля? – зверхньо мовив Іванченко. – Згадайте, як ви землю на сина отримували! Зубами ж вигризали!
– Та він же за законом має право, – ледь не плакала жінка, – я й оформила.
Промовчав на те Іванченко. Така вийшла у Марії Сергіївни з керівником розмова. Але на цьому все не скінчилося. На телефон жінки почали приходити повідомлення з погрозами. Цікаво, що такі самі есемески поприходили ще п’ятьом особам, що були претендентами на звільнення. Люди запанікували. А погрозливі повідомлення, пересипані брудною лайкою, йшли і йшли до своїх адресатів, розхитуючи їхні натягнуті нерви й витискаючи їх із робочих місць, які готувалися для нових працівників.
Щодо цих повідомлень у квітні 2015 року в Катеринопільському відділенні міліції було порушено кримінальне провадження, та з місця воно не зрушувало, адже Іван Іванович завдяки родинним зв’язкам міг владнати всі справи на практично всіх рівнях. Владнав і цю. Марія Сергіївна захворіла на гіпертонічний криз і потрапила в лікарню, тож на роботу більше не вийшла. Інші працівники, що отримали погрози, теж звільнилися та стали на облік в центр зайнятості.
Ось така сумна історія про людський цинізм.
І знаєте про що Марія Сергіївна найбільше бідкалася? Про берці, які обіцяла купити синові. Адже про своє звільнення вона йому так нічого й не сказала, аби не хвилювався…
