Рига для кожної з чотирьох журналісток нашої компанії асоціювалася з Лаймою Вайкуле і холодними Балтійським морем. Ні першої, ні другого за 6 годин перебування в місті побачити нам не вдалося, зате перед нашими здивованими поглядами постали різнокольорові, неначе іграшкові будиночки, дійсно вузесенькі вулички, на яких не розминутися двом дамам у пишних сукнях, місцини, що у кінофільмах з легкістю перетворювалися і на Англію, і на Швейцарію. За півдня тут можна не лише «зачекінитись», як висловилася наша бувала подорожувальниця Світлана Рябошапка (уже 12-та країна як-не-як), а й побувати у середньовіччі… не виходячи із пабу.
Але квитки у два боки (за 560 гривень туди і назад) уже куплені, автобус від’їжджає, тож і нам пора на м’які сидіння, пити безкоштовну воду, «вбивати» час з халявним вай-фаєм, і насолоджуватися рівнесенькими дорогами, по яких автобус не їде, а просто пливе…
Перевірка на кордоні з Латвією забрала у нас хвилини 2, не більше. Прикордонник огляну наші паспорти і мовчки повернув їх. А от екскурсоводи на площах столиці Латвії мовчати не стали. Наперебій запрошували нас на годинну прогулянку старим містом. Не знаю, скільки б коштувала екскурсія через турагенство, але «на місці» вона обійшлася нам дуже бюджетно. По 5 євро з людини, а було нас шестеро. В принципі, екскурсії Львовом (і для більшої групи) коштують аналогічно, а тривалі – навіть дорожче.
А з екскурсоводом нам справді пощастило. Явно насолоджуючись своєю розповіддю, він 2 години водив нас підземеллями, дегустаційними залами, де безкоштовно наливали чорний ризький бальзам і давали закушувати горіхами в цукрі, найвужчими і найкоротшими вулицями й різними архітектурними цікавинками. При цьому гід видав нам томів, мабуть, з три інформації, легенд та переказів.
Подорож почалася із однієї з \”візиток\” міста – будинку \”чорноголових\”, названого так в честь молодих, холостих купців, що супроводжували товари небезпечними морськими шляхами. Купці обрали покровителем Святого Маврикія, чорна голова якого і була зображена на їхньому гербі. До полудня купці працювали, а увечері влаштовували бали. Саме на такому балі Катерина Друга підлікувалася відомим рижським бальзамом, надавши аптекарю монопольне право на продаж цих ліків. Бажаючи догодити жінкам, у бальзам додали чорної смородини, зробивши його не лише лікувальним, а й приємним на смак. «Сувенірну» пляшечку такого напою можна придбати за 3 євро. Півлітрова пляшка у «дьюті-фрі» обійдеться вже у 8.
Далі по плану у нас була мерія та ключі від міста. Згідно з переказами, імператору Петру Першому після осади жителі міста вручили ключі від Риги. Проте меру міста хотілося мати і власні, тому зібравши сотні ключиків у містян, їх переплавили на ключ до міста, який кожен бажаючий може сфотографувати на вході до мерії. Від злодіїв, які цього ключа можуть вкрасти, рижани убезпечилися, зробивши його великим та важезним.
Буквально в кількох кроках від мерії розташована та сама вулиця, на якій знімали кадри з фільму \”17 миттєвостей весни\”. І те саме вікно, з якого випадав професор Плейшнер. Рига для радянського глядача з легкістю перетворилася на Швейцарію. А також і на Англію – легким рухом руки швейцарська «вулиця Квіткова» перетворюється на Бейкер-Стріт із фільму \”Шерлок Холмс\”. А в милому ресторанчику навпроти, як повідомив нам гід, можна покуштувати свіженькоі бобрятини – як комплімент від закладу за будь-яку замовлену страву.
Від бобрятини ми, правда, відмовилися, і попрямували далі – до трьох будинків-братів, названих за аналогією до Таллінських будинків-сестер. Із дверей одного з них у двір ведуть сходи, які не сягають землі. За повір\’ям там жив один дуже ледачий і огрядний німець, який замість того, щоб вилазити на коня просто стрибав на нього із сходів. І поки читач уявляє собі ці гімнастичні вправи, ми уже вслухаємося у передзвони знаменитого ризького дзвону, який дзвонив під час пожежі, нападу ворогів або… якщо поряд з церквою проходила дружина, що зраджує чоловіка. Подружня зрада у Середньовіччі каралася смертю, причому страчували не невірну дружину, а того, хто її звабив. Щоправда, страти можна було уникнути… сплативши штраф \”рогоносцю\”, а також відповідний збір для оформлення документів у міську казну. На наше запитання, що робили з невірним чоловіком, екскурсовод засміявся:
– Запитайте у будь-якого чоловіка, хіба ж чоловіки можуть зраджувати?
Про суворість ставлення до «неуставного» кохання у середньовіччі свідчить іще один факт – в столиці Латвії існує арка, в яку за легендою були замуровані закохані: багата німкеня і бідний литовський солдат. Батьки дівчини були проти іх союзу і замурували парочку з різних боків \”вхідних воріт\” до старого міста. Якщо пройти закоханій парі о 12 ночі через цю арку, то можна почути, як дівчина шепоче \”я все одно його люблю\”.
Але одними історіями про кохання, звісно, ситий не будеш. Тож після такої щедрої поживи для розуму ми заходилися шукати ще й поживу для шлунку. І знайшли її в надзвичайно атмосферному ресторані, розташованому в ризьких підземеллях. В часи середньовіччя там зберігали вино, а зараз офіціанти у вбранні тих часів подають юшку та поросят за середньовічними рецептами, а відвідувачі можуть насолодитися середньовічною музикою і миготливим світлом свічок – електричного освітлення у закладі немає. Як немає й інтернету. На наше запитання офіціантка увічливо відповіла:
– В 14 столетии «вай-фая» не было.
(Як видно з цієї відповіді, у російськомовних туристів жодних проблем у спілкуванні у Литві та Латвії не виникає. Лише раз дівчина-екскурсовод з історичного музею міста Вільнюс на наше запитання відповіла, що не говорить по російськи, але англійською нас чудово зрозуміла).
Багато побачивши й смачно поївши, можна було б і додому вирушати, але ж подорожували жінки… тож не обійшлось і без шопінгу. З нами в Україну поїхало сонце, «законсервоване в мінералах». Про свій бурштин рижани розповідають любовно і поетично:
Існує легенда про те, що син Бога Сонця був дуже неслухняним і взяв колісницю свого батька, щоб похвастатися перед однолітками. Звісно, не справився з кермуванням і впав у річку Даугва. З того часу в Латвії найбільші запаси бурштину – мінералу, що колись був смолою, яка ввібрала в себе сонце…
Шматочок бурштину в сріблі можна купити від 10 євро.
Колишучись на м’яких сидіннях автобуса по дорозі у Вільнюс я думала про останні слова гіда:
«Рига так добре збереглася, оскільки завжди вміла вчасно здаватися. За свою історію встигла побувати і під поляками, і під шведами, і під росіянами. Кілька десятиліть у проміжку між життям під владою різних захоплювачів, Рига побула вільним містом. А засновниками латвійськоі столиці були німці, 8 з них управляли містом і обиралися на пожиттєвий строк».
Побувавши під такою кількістю різних народів-завойовувачів, латвійці змогли зберегти свою ідентичність, то може, й для нас не все втрачено?
