Чоловіки стверджують, що жінка за кермом – це мавпа з гранатою, а жінки з цим постійно сперечаються. Але не відразу будуються міста, не за один день Бог створив світ, тож і жінці, щоб навчитися усіх автомобільних примудростей, інколи потрібно трошечки більше часу, ніж чоловікові.

Так було з моєю мамою. Сівши за руль після 40-ка вона понад усе мала величезне бажання – стати водієм. Гнати по пустих вулицях нічного міста (чесно кажучи в невеличкому районному центрі вони і вдень не дуже людні та заповнені транспортом) і відчувати свободу… Жіночий автомобілізм – справа невиліковна. Мама закохалася в наші потримані «Жигулі» шостої моделі, як тільки вони вперше з’явилися на подвір’ї. Машину любовно називали «Валя», бо пофарбована вона була синьою фарбою «Валентина».

Дитячі спогади про те, як у нас з’явилася машина віддають теплом: літо, ми з сестрою у бабці в селі, через кілька днів збираємось додому, до райцентру, як завжди – автобусом. І тут несподівано приїжджають батьки на машині і виявляється, що вона – наша! Потім була мить найвищої радості і гордості бабусі, коли зять возив її по селу на машині. Згодом, через кілька років, мамині водійські курси, комп’ютерні тести, правила… І ось – права вже на руках. Лишилося зовсім трошки – навчитися правильно паркуватися і виїжджати з двору.

Я пам’ятаю цей день, як сьогодні. Я поверталася додому з обласної олімпіади з української мови. Поселили нас у холоднющому гуртожитку, годували жахливо, тож вихідні видалися… так собі. Поверталася я голодна й змерзла і мріяла лише про гарячий душ, смачну вечерю і теплу постіль. Але… з воріт уже виїжджала мама. Тато, перед тим поїхав у відрядження і навісив на ворота гаражу величезний замок. Але хіба б то була жінка, якби вона не знайшла ключі? Дзеркало вже було погнуте при виїзді з гаража, але мама мужньо сказала: «Сідай поряд, будеш штурманом». І ми поїхали. І незважаючи на фрази: «Куди повернемо, туди й поїдемо. Вийди, подивися, чи не їдуть там машини. Заскакуй, щоб я не гальмувала» – із завданням купити курку в магазині за кілька кілометрів від нашого дому й благополучно без втрат повернутися до дому – ми впоралися на відмінно.
А потім у мами було ще багато років практики і за весь цей час – тьху-тьху-тьху – жодного ДТП і жодного штрафу від ДАІвців.

А позаминулого року перед самим новоріччям я потрапила в щелепно-лицеве відділення обласної лікарні з зубом мудрості, який необхідно було оперувати, і з невеселою перспективою зустріти Новий Рік у лікарняних стінах.
Але мене врятувала… моя безстрашна мама. Переборовши у собі страхи світлофорів і наводнених автівками Черкас, вона сіла за кермо і приїхала забрати мене з лікарні додому, практично під ялинку. Тато був штурманом, але за кермо сісти не міг – перед цим святкували корпоратив. І я, з розпухщою щокою, вся обмотана платками і шарфами щасливо заснула на задньому сидінні.
– Як мені довіряє Іра, – пишалася мама по приїзду, – всю дорогу додому проспала…