Без вірного друга – велика туга. Люди дійсно створені один для одного й страждають від самотності інколи не менше, ніж від страшних, невиліковних хвороб. Але якщо з вірним другом… не склалося, хіба на цьому життя закінчується?
Є у мене одна знайома 64-річна дама, яка вважає, що найголовніше в житті – це знайти собі хорошого чоловіка й прожити з ним до старості. І ні комфортна квартира, ні влаштовані діти й підростаючі онуки, ні цілком забезпечена старість не рятують, якщо… чоловік покинув і пішов до молодшої. Сімейна драма. Усі переживають по-різному. Найгірший варіант, коли жінка починає вважати себе якою «неповноцінною» через те, що живе тепер самотньо, якщо їй незатишно самій з собою і не віриться, що в такому віці можна знайти половинку знову. Комплекс неповноцінності, постійна депресія, нервові зриви, сльози в подушку – цей перелік можна продовжувати до безкінечності. Депресія та апатія у жінок – створінь загалом емоційно нестабільних, може виникнути й з менш серйозних причин, ніж крах планів на спільну старість, що виношувалися все життя.
Коли починаю розмірковувати на такі теми, постійно згадую свою бабусю, на яку я дуже схожа й зовні, і характером. Будучи авантюристкою від природи й будь-що бажаючи «вирватися» із села, щоб не проводити всю молодість, сапаючи буряки, бабуся поїхала «піднімати цілину» в Казахстан (лише так можна було отримати паспорт). Там познайомилася зі своїм майбутнім чоловіком – жагучим брюнетом, на 10 років старшим від неї, так само українцем – з Житомирщини. Весілля було скромним – фата із віконних фіранок, ситцева сукня «у квіточку» – її бабуся потім ще довго носила, а згодом перешила в кофтинку, а на обручки грошей не вистачило. Золоту «печатку» дідусь подарував бабці аж на її сорокаріччя. Але ця сімейна реліквія у нас не збереглася – на Новий Рік обікрали будинок моїх батьків (я тоді ще вчилася у 2-му класі), «винесли» велику суму грошей, яку отримав тато для відрядження, долари, що лишилися від продажу свиней, і цю «печатку». Гроші тато згодом відробив, а от «печатку» шкода. Усе-таки пам’ять…
А потім не стало дідуся… ще зовсім молодого чоловіка в розквіті сил, який щойно вийшов на пенсію. І бабуся, ледь за 50 лишилася вдовою. Звісно, до неї – гарної, моторної, веселої й хазяйновитої намагалися «протоптати стежку» інші чоловіки. Особливо мені запам’ятався один – 80-літній. Приїхав «при параді» – на авто, з вином і квітами.
– А скільки ж Вам років? – запитала бабуся.
– Вісімдесят.
– А мама одружуватися уже дозволяє?
На цьому залицяння різко завершилися. Бабуся прийняла для себе рішення більше не виходити заміж і не через те, що вважала себе якою «неповноцінною» чи «недолугою», а через те, що її цілісність і самодостатність допомагали їй відчувати себе щасливою навіть тоді, коли вона жила одна.
І я, звісно, була б зовсім не проти, якби вона зустріла людину, з якою б захотіла бути поруч. Але тоді б у неї точно не було приводу жартома просити, щоб я «привезла їй діда» з однієї зі своїх численних поїздок.
