Про славнозвісний споживчий кошик, що мають затвердити наші можновладці в цьому році, не говорить хіба що лінивий. А як же про це не говорити, якщо той кошик складено ніби в насмішку над українцями. 600 гривень у місяць на харчування і 2 бюстгальтери, 2 пари колготок для жінки на рік. Цей перелік можна продовжувати далі, але не цікаво. Тому що всі вже чули й про 10 шкарпеток і 4 стрижки на рік для чоловіків і про 1 телефон на 25 років і 2 ложки на 15 років. Перелік сумний і смішний водночас. А якщо ще згадати про список ліків у тому кошику, то все те скидається на геноцид. Адже вижити людині, маючи такий споживчий кошик, просто неможливо. Людина поживши так кілька років, буде скидатися на виснаженого жебрака в драних брудних лахах. Адже миючі засоби теж доведеться жорстко економити. Але подивіться навколо, ніхто особливо не потерпає. Люди поруч мають пристойний вигляд, ходять до крамниць, купляють продукти… Як це може бути? А все просто. Ми унікальна нація, яку не так легко знищити. Ми працюємо на трьох роботах, садимо в селі картоплю, вміємо шити, плести, куховарити й економити.
От згадайте 90-і. Тоді ж було значно важче. Пам’ятаю заходиш у Будинок торгівлі (там на першому поверсі був великий такий совдепівський продуктовий магазин), а на велетенських залізних полицях стоять рядочками бляшанки з морською капустою і гірчичний порошок у жовтих паперових пакетах. І все. Тобто більше нічого. Абсолютно. Усе інше в призначений час і по талонах. А ми все одно вижили. Ще згадалися декретні виплати, по 17 рублів на місяць. Це коли трилітровий бутель молока коштував 3 рублі, повзунки 5 рублів, а памперсів узагалі не було. Вижили. А ось взагалі неймовірна історія. Це був 1996 рік, я тоді працювала в Першій міській лікарні, і нам чотири місяці не платили заробітної платні. Цей період переживали хто як міг, кого рятувало село, хто в’язав шкарпетки й продавав на базарі, хто їздив до Одеси на сьомий кілометр по різну дрібноту і продавав те все потім тут, у Черкасах, у вихідні, між чергуваннями. Але не зважаючи на це, коли завідувач госпітального відділення, Людмила Миколаївна, одного дня закликала зносити до лікарні харчі, що в кого є, бо немає з чого хворим варити їжу, уже на наступний день у харчоблоці стояли пакети з картоплею, морквою і цибулею, а поряд рядочками вистроїлися банки найрізноманітніших закруток. Не віриться, що ми те все пережили. Але вижили.
Знаєте, це напевно в нас у крові, виживати будь що і навіть не показувати, як нам насправді важко. Нещодавно була в Галереї народного мистецтва на виставці українських жіночих головних уборів. Наталія Таран, що представляла свою колекцію жіночих хусток, розповіла, що в давнину українські жінки мали хустки на чотири боки. Як це? А так, що кожен з чотирьох кутів прикрашали різні візерунки. Тобто треба жінці поратися вдома – жінка одягає хустку на бік, де скромне домашнє оздоблення, йде до церкви – виставляє на показ святковий бік, на весілля чи уродини – має бік з пишним, багатим обрамленням. Навіщо? Наталка розповіла, що тканина в давнину була дуже дорогою, тож українки таким способом економили. Я була вражена. Уявляєте, жінка насправді бідна, має лише одну хустку, а хто про те дізнається, адже вона завжди вбрана до ладу.
Тож тримаймося, українці, виживемо!
