Шапка з синьо-жовтою нашивкою

Прочитала «Шоколадку» Дмитра Буряна і надихнулася. Згадалася історія, що сталася в жовтні минулого року на свято Покрови. Це було у Волновасі, яка тоді вже стала для мене рідною. Адже за останній рік я бувала там майже щомісяця, аби побути кілька днів з чоловіком, який, щойно почалася війна, вирішив, що без нього українські Збройні сили московського окупанта не подолають. Отже, не зважаючи на досить поважний вік і депутатське посвідчення пішов у військкомат, аби захищати країну. Мене поставив перед фактом. Тож, коли інші дружини кажуть «я б свого не пустила», дратуюсь, адже справжній чоловік такі рішення приймає сам. А коли вже починає питати, «як ти дивишся, моя люба, аби я йшов на війну?» і додає скрушно: «Так, там стріляють! Так, і вбивають! Так, війна жорстока та несправедлива!» Звісно, будь-яка дружина починає заломлювати руки і лити гіркі сльози – отже, рішення на родинній раді прийняте – ніхто нікуди не йде. У нас було по-іншому. Повідомив, зібрався, обійняв, пішов воювати. Але я відволіклася від теми.

Так от, приїхала я в Волноваху холодним осіннім ранком. Перед поїздкою домовилася про квартиру, адже хотіла зекономити. Якщо номер в приватному готелі коштував тоді 300 грн за добу, то квартиру можна було зняти за 200. Я планувала пожити у Волновасі два тижні, тож різниця виходила суттєва. По Інтернету знайшла об’яву, таким чином познайомилася з майбутньою господинею нашого тимчасового помешкання, Олею. І ось я сиджу під старою ялинкою біля Волноваського міськвиконкому. Чекаю. Оля приїхала на маленькій сріблястій іномарці. Ми склали валізи в багажник і рушили. Дорогою приємні почуття викликали синьо-жовті прапори на стовпах. Аби дізнатися, як до України ставиться моя нова знайома, я порушила мовчанку.

– Знаєте, не очікувала стільки прапорів українських тут побачити, – обережно зауважила я.
– А что тут удивительного? – так само обережно відповіла Оля.
– Ну просто взагалі-то вважається, що населення на сході не дуже прихильне до України.
– Ми знаем, что такое война, – відказала жінка, – и то, кто имеет голову на плечах, прекрасно понимает что к чему. Они на стороне Украины.
Я з полегшенням видихнула. А Оля розповідала про референдум, який, типу, у них відбувся, про сепаратистів-маргіналів і те, як ця вся історія з війною їй набридла. Так, розмовляючи, ми дісталися череди двоповерхівок барачного типу, що дивилися віконцями одне в одне.
У під’їзді гостро пахло цвіллю, і я спочатку навіть засмутилася. Але в маленькій квартирці було чистенько й затишно, свіжа постіль акуратно складена на старому розгойданому дивані, білосніжні тюлі на вікнах з дерев’яними шибками й навіть телевізор, що працює і показує два українські канали, «5-й» і «Перший національний». Оля показала де що, взяла кошти, дала ключі й пішла собі.

Я ж почала генеральне прибирання. Мало хто до нас тут був. Все попротирала, повимивала і заходилася готувати романтичну вечерю. Ввечері приїхав чоловік, а тут острівець домашнього затишку і домашні смаколики. Потім ранок і я цілий день сама. Я читала книжки, бродила містом, знову готувала смаколики і чекала на чоловіка. І так кожного дня. Але не зважаючи ні на що, там, серед війни, особливо гостро відчуваєш, що бути разом – це і є щастя.
Напередодні Покрови, 14 жовтня, раптово похолодало. Нічого в принципі дивного, ще й сніг може випасти. На Покрову завжди так. Отже, стало настільки зимно, що я пішла по магазинах шукати обігрівача. Аж ось зателефонувала Оля.
– У вас холодно в квартире? – спитала вона.
– Так, – відповіла я.
– Включайте духовку, грейтесь.
– Так у вас же лічильник, це дорого, – здивувалася я.
– А что мерзнуть? Не выдумывайте, грейтесь.
– Дякую.
Якщо чесно я була здивована. Потім 14 жовтня ввечері вона зателефонувала знову.
– Вы дома? – спитала вона.
– Так, – відповіла я.
– Я сейчас заеду.
– Добре.

Через кілька хвилин вона вже стояла на порозі з величезним пакунком.
– Вот одияла принесла, чтоб не замерзли, – і вручила мені пакунок з новими яскравими ковдрами.
– Та ми не мерзнемо, – посміхнувся мій чоловік.
– Пригодятся, – відказала вона, – Все побежала, до свидания.
Ми були приємно вражені. Але щойно ми зачинили двері й умостилися вечеряти, знову дзвінок:
– Я сейчас еще зайду, – знову Оля.
– Добре, – і я пішла відчиняти.
Мить і Оля вже знову на порозі:
– Вот, совсем забыла, хочу поздравить вашого мужа с Днем захысныка Витчизны, – випалила вона і вручила моєму чоловікові військову флісову камуфляжну шапку з синьо-жовтою нашивкою на відвороті, – чтоб и там, на фронте, не мерзли.
У мого захисника Вітчизни в очах стояли сльози, він ледь вимовив «дякую», а Оля швидко обійняла його, чмокнула в щоку і зникла в дверях.
Чоловік повільно сів за стіл, розвернув шапку і погладив нашивку-прапорець:
– Знаєш, заради таких от людей ми тут і воюємо.
За вікном було холодно-холодно, тому що Покрова. А у нас, в маленькій орендованій квартирці – тепло…

Реклама

0 0 голосів
Рейтинг статті
guest

0 Коментарі
Вбудовані Відгуки
Переглянути всі коментарі
0
Ми любимо ваші думки, будь ласка, прокоментуйте.x