1970 рік.
Вона йшла по центральній вулиці Черкас глибоко вдихаючи смачне весняне повітря. Колись, ще до війни, весна була її улюбленою порою року. Усе навкруги буяє яскравою зеленню, квітнуть рясним цвітом вишні та яблуні, п’янить духмяним ароматом акація. А глянеш у синє небо – і голова йде обертом, здається розкинеш руки й полетиш. Ось у такі весняні дні мріялося колись Марії про нескінченне життя і велике кохання, таке аж до щему, щоб те нескінченне життя за нього віддати не шкода було. А про що ще мріяти в 16 років, коли сама матінка земля, просинаючись після зими, зливається у великому коханні з весняним небом, яке випещує її сонячними променями, пригортає теплим вітерцем, цілує рясними дощами…
Зранку Марія йшла до школи, а після обіду вже стояла з матір’ю на городі. А як же, треба городинку посадити, картопельку в землю вкинути, морквочку, бурячки висіяти. Та щоб рівненько, щоб рядочки аж посміхалися. Мама любила сісти на ослінчику прямо на стежці посеред городу й дивитися, спостерігати, як то все сходить. Благодать…
А сьогодні, тридцять років потому, вона йшла собі мовчки повз якийсь натовп, повз пам’ятник Леніну, що височів белебнем посеред площі, повз главпочтамт. Нікого не чіпала, дивилася перед собою ніби сліпа, думала про своє.

Крок у крок за нею бігли приблудні пси, гордо піднявши патлаті хвости. Знали, поряд з Марією їх ніхто не зачепить – бо вона заступиться. Раптом жінку штовхнули в спину, пси загавкали, Марія немовби прокинулася.
– Слава Союзу совєтскіх социалістіческіх республік! Ура! – почула голос ніби по радіо.
– Ура-а-а! – луною відгукнулося несподіване тисячоголосся.
– Ура-а-а! – відбилося від стін будинків.
– Ура-а-а! – застогнало в її голові.
– Слава пабєдє над нємєцко-фашистскімі захватчікамі! Ура!
– Ура-а-а! – лавиною неслося по площі.
– Ура-а-а! – стисло в потилиці.
– Ура-а-а! – билося в серці, а на очі наверталися сльози.

Марія повільно озирнулася навколо. Людські обличчя, червоні прапори, транспаранти… Та несподівано натовп перед очима почав перетворюватися на хаос, що панував на полі бою: покороблені танки, вогонь, чорні понівечені тіла й живі люди, що мов привиди бігли кудись і кричали: «Ура-а-а!». Весняні пахощі забило смородом їдкого диму, розпеченого заліза й свіжої крові. Вона теж побігла, не знаючи куди, лише б подалі від цього жаху. Вона падала, збивала коліна, обдирала лікті, але болю не чула. Цей шал тривав доти, доки хтось не смикнув її за руку.
– Ну і чєго шататься в вєлікій празнік побєди п’яной в центрє города? Люді на парад прішлі, а она устроіла процесію с бродячімі сабакамі.
– Вони не бродячі, – відповіла автоматично, повела головою: тісний кабінетик, на стіні над письмовим столом портрети Леніна і Брежнєва, два чоловіки в міліцейській формі. Зовсім молодий, чорнявий, сидів за столом і щось акуратно виводив на аркуші паперу.
– Пратакол на тєбя саставляю, мать.
– Яка я тобі «мать»? – буркнула Марія.
– Ти єщьо і ругацца тут будєш, – почула вона від другого, білявого, що був ніби трохи старшим і суворішим.
– Таваріщ капітан, ана нє в сєбє проста. Ета же Марія, – відізвався молодший, – Ти ж Марія, да?
– Марія, – підтвердила жінка.
– Єйо тут всє в Черкасах знают. Ана єщьо с вайни ходіт в сваєй етой гімнастьоркє і пілотке, ждьот каво-та. Гаварят женіха с фронта, – продовжував чорнявий, – Ана бєзвредная, толька вот гаваріт што не попадя і сабакі еті с нєю пастаянна. Может атпустім єйо, таваріщ капітан?
– Куда єйо атпускать? Ана же сумашедшая, – відказав капітан. – Ти, Марія, в дурку паєдєш? – жінка не реагувала. – А псов тваіх на живадьорку! – на його думку це мало жінку якось розшевелити. І Марія дійсно подивилася на нього, якось пронизливо так, і мовила спокійно:
– Який же ти розумний – дурка, живодьорка… Де ж беруться такі розумники? Волоссячко біляве, очки блакитні, високий, довгообразий – чи не німчик?
–
Капітан від несподіванки розкрив рота.
– І чесний ти, в міліції працюєш. Але чого в анкеті в графі батько в тебе неправда написана? Від німця народився – так?
Чоловік покрився холодним потом. Це була таємниця його матері, яку вона відкрила йому одного разу, несподівано ні з того ні з сього, в нападі відвертості, із сльозами і наріканнями на злу долю. Виявилося, що його батьком дійсно був німець. Як там що було в подробицях він не знав, але факт залишається фактом.
– Та ти не переймайся, – продовжувала Марія, – Я ж «сумашедшая», як ти кажеш, – і несподівано замовкла. Над кабінетом нависла тиша.
– Вивєдєтє єйо, – гукнув капітан.
Жінку вивели. Ошелешений капітан, не промовивши жодного слова, почав перебирати якісь папери.
– Да ви нє пєрєживайтє, таварищ капітан, – заспокоював чорнявий. – Ана дєствітєльна нє в сєбє. Но обіжать єйо нє стоіт. Мнє мать гаваріла, она блаженная. Нє знаю што ета значіт, но трогать єйо нє нада. Била дєла, ана заставіла самаво таваріща палковніка, – і він багатозначно підняв вказівний палець догори, – па стойкє смірна стать, кагда тот в рєстаранє абєдал. А дєла била так. Марія прішла в рєстаран для своїх сабак аб’єдкав папрасіть. Єй всєгда кухаркі атходи дают, нє атказивают. Так вот, таварищ палковнік в тот час абєдал как раз, і рассєрділся канешна, што такая асоба спєцифіческая зашла в пріличнає завєдєніє. А ана нє растєрялась і гаваріт єму: «Ти нє крічі, а то я тєбя заставлю сєчас встать і чєсть атдать». Он канешно єщьо больше рассєрділся, а ана гімн Савєтскава саюза запєла. Он встал і чєсть атдал. Нє знаю правда лі, но гаварят, што патом он єйо за стол к себе прігласіл. Вот такіє дєла.
– Ясна. Карочє пусть пасідіт ночь в камєрє, а утром атпусті єйо на хрєн. Пратакол парві.

Вранці Марія вийшла на подвір’я слідчого ізолятору, солодко позіхнула, посміхнулася. Під сходами звернувшись калачиками примостилися один коло одного її волохаті друзі. Один з них, зачувши хазяйку вже біг до неї весело поскулюючи і махаючи хвостом.
– Хороші мої, – собаки гуртом кинулися до жінки, стрибали, залишаючи плями від запилюжених лап, лизали жилаві руки. А вона посміхалася і все промовляла. – Хороші ви мої.
Озирнулася, навкруги стояли цегляні будівлі, неподалік двірник в сірому фартуху зосереджено мів свою територію, десь гуділи автомобілі. І Марії до нестями схотілося відчути під ногами молоду траву, як колись у рідному селі, ще до війни, ще до того, як вона скуштувала фронтового життя, до того, як отримала контузію, що тепер так часто нагадувала про себе жорстокими хвилями воєнних спогадів. Коли це відбувалося, вона ходила сама не своя, не бачила нічого навкруги, жила в іншому світі, страшному і жорстокому. І лише один спогад грів її душу, спогад про кохання, що сталося напевно не до часу і не до місця, але перевернуло все її життя. Він служив разом з нею в піхотному батальйоні. Була весна, цвіли яблуні і вишні, співали птахи. Їм, птахам, було все одно, що поряд йде війна. Вони просто жили і просто співали, адже прийшов їх час. Напевно тоді прийшов і її, Маріїн, час. Тож вона закохалася. Ходила сама не своя аж доти, поки одного разу після бою він не освідчився. Потім була ніч. Він сказав, що чекати немає чого, адже завтра може не бути. Вона плакала, але була сама щаслива на світі. А потім його направили в інший батальйон, були листи, багато листів, і вона до нестями хотіла його побачити. Чула, що він дійшов до Берліна, але потім листи припинилися. Вона не знала, що робити далі, тож переїхала в його рідне місто Черкаси. Адже він рано чи пізно має повернутися туди. Аби він впізнав її коли зустріне, завжди ходила в старенькій військовій гімнастьорці і пілотці, як колись… Але ж скільки років минуло… Може він дійсно вже не повернеться… Ні, повернеться… Має повернутися… Хай називають її навіженою, блаженною, як хочуть, хай сміються з неї і крутять пальцем коло скроні, вона дочекається його, не може не дочекатися…

1975 рік.
Після стількох років життя в Німеччині перше на що він звернув увагу, так це на те, що в рідних Черкасах і старий і малий розмовляють на російській. Українська стала не модна. Нею говорили старі бабці і ті, що приїздили з села. А він, Олександр Яковенко, навіть думав вже німецькою. На Україну він приїхав тому що почув від людей, що ходить його рідним містом жінка, яка чекає на коханого з фронту. Чи не його це Марія, та з піхотного батальйону? Він тоді в 45-му залишився в Берліні, не схотів в листах нічого пояснювати, щоб не теребити душу ні собі ні їй. Оженився на німецькій панночці-красуньці, дітей народили. Ніби все як у людей, але щастя немає. Сниться йому в снах його Марія, очі її сняться, волосся русяве під вицвілою пілоткою і старенька гімнастьорка, напнута на дівочих грудях і, невідомо чому і звідки, пси поряд з нею, великі, кудлаті. Ось такі дивні сни…
Він ходив містом, розпитував далеких родичів, що залишилися в місті, і незнайомих людей теж розпитував. Так, чули про Марію, але де ділася – хтозна. Може переїхала куди, може померла… Все в житті буває… Так і поїхав назад в Германію ні з чим. Життя йшло своїм ходом. Тільки от дивина, Марія вже йому не снилася.

2016 рік.
Весна. І знову війна. Вона калічить людські долі, трощить їх ніби в м’ясорубці, і випльовує пошматовані і зболені. Знову. Як колись. Та не зважаючи ні на що все навкруги буяє яскравою зеленню, квітнуть рясним цвітом вишні та яблуні, п’янить духмяним ароматом акація. А глянеш у синє небо – і голова іде обертом, здається розкинеш руки і полетиш. Ось в такі весняні дні особливо солодко мріється про нескінченне життя і велике кохання, таке аж до щему, щоб те нескінченне життя за нього віддати не шкода було. А про що ще мріяти?