Побратима зустрів через півстоліття

Побратима зустрів через півстоліття

Майже півстоліття потрібно було шполянину Леоніду Чепуру для того, щоб відшукати солдата, врятованого ним у далекому 1945-му під час штурму Берліна. Тоді юнак, який у сімнадцять років потрапив на фронт, навіть не підозрював, що життя, випадково зробивши незнайомих солдатів побратимами, розлучить їх на півстоліття, щоб потім звести знову.

«Коли почалася війна, мені було 15 років, – згадує Леонід Іванович. – А вісімнадцятиріччя я зустрів уже за ручками кулемета. На своїх плечах тричі проніс його через усю Чехословаччину».
Прослуживши в піхоті до кінця 1950-го року, Леонід Чепур так добре вивчив фронтові шляхи, що всю територію на південь від Берліна знає краще, ніж Черкаську область. Сотні різних випадків траплялися з ним на фронтових дорогах, проте один він запам’ятав на все життя.
«Було це під час штурму Берліна. Стояв сильний туман, і розрізнити щось у ньому було дуже складно. Ми з товаришем помітили, що назустріч нам іде колона військових, проте, чи це німці, чи наші, зрозуміти не могли. Не видно було, якого кольору форма. І раптом я зрозумів, що наші йдуть у стрій по четверо, а німці – по троє. Перед нами йшла колона ворогів, а наші солдати були далеко позаду…» Як розповідає Леонід Іванович, рішення прийшло блискавично – він схопив кулемета й почав стріляти по колінах супротивників. Після того, як було випущено 300 набоїв, вороги попадали і почали махати білими ганчірками.

«Потрібно було, щоб хтось вийшов до них, і мій однополчанин сказав: «Я піду». Ми обмінялися трофейними пістолетами, і він вирушив до німців. Спочатку підвівся їх офіцер, а потім – інші, поклавши зброю на землю. Аж тут біля мене, ударивши в кулемет, розірвалася куля: кількома сантиметрами вище – і вона потрапила б прямо в лоб. То стріляли троє німців, яким удалося втекти. Я схопив гвинтівку і трьома пострілами поклав усіх».
Коли Леонід Чепур разом із підіспівшими солдатами пробирався через колони німців, вони не стріляли, проте чим далі вояки заглиблювалися у ліс, що ріс поряд, тим більше збиралося довкола них ворогів та все частіше звучали постріли.

У цьому ж лісі Леонідові Івановичу судилося врятувати людину, з якою потім він зустрівся майже через півстоліття.
«Земля між деревами була так густо засіяна автоматами, кулеметами та вбитими: як нашими, так і німцями, що подекуди не було де ногу поставити. І тут серед мертвих я побачив двох живих людей: за деревом стояв наш солдат, а стежкою до нього йшла німкеня у повному військовому обмундируванні, але без зброї. Та раптом вона схопила з землі автомата й навела на солдата. У мене наче блискавка спалахнула в голові, і в долі секунди я подумав: «Якщо вистрілю в фашистку, то пораню солдата, бо стояв він до неї дуже близько. А якщо не вистрілю, вона його вб’є».
Я стріляв доти, доки вона не впала, а потім побачив бліде, як крейда, обличчя солдата. Повернувшись, він сказав: «Спасибі тобі, братику! Ти мене від смерті врятував».
Леонід Іванович дізнався лише ім’я врятованого, а потім їх знову розкидала війна. Фронтовик побував і в палаючому Дрездені, де під бомбами плавилися метал та пісок, і цілі квартали ставали купами цегли, і по кісточки у воді в окопах над Віслою, а врешті згодом вивів своє ім’я на стіні Рейхстагу. А коли жахи війни стали лише спогадами, на зустрічі ветеранів у білоруському місті Гомелі у списку серед 80 осіб знайшов ті самі ім’я та прізвище й написав листа.

«Я знав лише те, що його звуть Петро Бєлєнький. І коли побачив його у списку, вирішив: напишу й запитаю, чи та сама це людина».
Відповідь була ствердною, і через півстоліття ветерани зустрілися, обмінявшись подарунками.
«Я купив настільний годинник і замовив надпис: «Побратиму». То майстер сказав, що в нього рука не підніметься взяти за цю роботу гроші. А коли ми зустрілися, впізнати один одного було, звичайно, важко. Але я побачив той погляд, яким він дивився на німкеню, і зрозумів: це він, Петро».
Життя невпинно летить уперед. Леонід Чепур цього місяця святкуватиме 90-річчя, а Петра Бєлєнького вже немає в живих. Але у вітальні невеличкої оселі ветерана й досі на чільному місці дві речі – військовий піджак із орденами та медалями і подарована Петром ваза з надписом: «Побратиму».

Ірина Коваль

Реклама

0 0 голосів
Рейтинг статті
guest

0 Коментарі
Вбудовані Відгуки
Переглянути всі коментарі
0
Ми любимо ваші думки, будь ласка, прокоментуйте.x