Любов Павлівна Гармаш, 1928 р. н.
«Два роки і п’ять місяців рабства залишили в душі і пам’яті глибокий слід болю й гіркоти, які донині непокоять. Народилась у селі Гельмязів Золотоніського району (нині Черкаської області). На початку вересня 1941 року після короткого бою в місто Золотоноша увійшли німці. Через три дні в центрі міста була споруджена шибениця з трьох стовпів, на яких почали вішати неугодних німцям городян. Через декілька днів трупи знімали і вішали нових людей. Населення, навіть дітей, зганяли на все це дивитися. На подвір’ї колишнього військкомату були вириті глибокі траншеї, і туди по центральній вулиці міста в денний час звозили на розстріл по кілька сотень осіб.
Німці відвозили молодь на підневільну працю до Німеччини та Австрії. Не оминула тяжка доля й мене з братом. 19 березня 1943 року нас забрав із дому поліцай. 5 квітня 1943 року ми прибули до Австрії в місто Дорнбірн. Я дісталася власнику робітничої їдальні. Робочий день починався о сьомій ранку і тривав до 22-23-ї години. Робота була дуже брудна і найважча. Перших півроку працювала без вихідних. На вулицю виходила в спеціальному одязі буро-зеленого кольору з матерчатим знаком на грудях «ОСТ». Мала номер – 839.
Повернулася додому, лікувалась. Отримала вищу освіту, працювала головним бухгалтером на Золотоніському і Черкаському молокозаводах, пишу вірші».

Тамара Миколаївна Герасименко, 1933 р.н.
«Народилася 1933 року в Черкасах, жила на вулиці Пушкіна. Німці в’їхали в місто на мотоциклах. На них ми дивилися крізь щілини заборів. Якщо будуть розповідати, що німців зустрічали з квітами та короваями, не вірте.
Треба було забезпечувати сім’ю. Сестра, якій було 13 років, ходила по селах, міняла речі на продукти. Другій сестрі було 16 років, вона з дому не виходила, щоб не схопили німці. Мені щодня доводилося тягати величезний мішок шишок для опалення будинку; носити на коромислі два відра води з Дніпра, а це більше шести кварталів; стояти і взимку, і влітку з глибокої ночі за хлібом, який видавали німці за картками. Молодь відправляли до Німеччини; сестра, 1928 року народження, потрапила в Німеччину, де доглядала корів.
Коли вже з лівого берега Дніпра було чути канонаду, наступали радянські війська, німці весь народ вигнали з Черкас. Із собаками перевіряли, щоби місто було пустим. Зі Сміли до Черкас возили військовополонених для риття окопів, щоб не пройшли радянські війська.
У Смілі поховала паралізовану матір. На фронті загинув батько.
Я – дитина війни. Працювала в Черкаській школі №22 учителем біології. Маю звання «Заслужений учитель України», 60 років трудового стажу».

Олексій Григорович Слюсар, 1923 р. н.
«Народився в селі Богодухівка Чорнобаївського району Київської губернії (нині Черкаська область). 1942 року насильно вивезений до Німеччини. Був відібраний «паном», так потрапив на лісопильну фабрику міста Ленц в Австрії, що за 20 кілометрів від містечка Гусверг. Тяжко працював на лісозаготівлі в Гусвельських горах, в Альпах. Було важко. Жили в бараці. Одягу було достатньо, їжі не вистачало. Дуже сумував за домівкою. Познайомився з полоненими французами. Один із них – Еміль – закінчив Французьку художню академію. Французам Червоний Хрест надсилав продукти, вони давали мені картоплю, шоколад. Німці милувалися горами, а я був, наче задавлений: у степу ж виріс. Про те, що війна закінчилась, сказали самі німці, які нас охороняли.
Французи були задоволені, кликали до себе поїхати, до Франції. Але я додому хотів. У травні 1945 року вивезли нас німці на станцію, потяг привіз до Одеси. В Одесі я пішов у армію. Потрапив до 107-го окремого стрілецького батальйону на Пирогівській, 6/9. Додому повернувся у квітні 1947 року.
У Черкасах працював у художній майстерні, художньому фонді. Малюю до сьогоднішнього дня. За своє життя написав більше тисячі картин, на більшості з яких – Дніпро. Картини є в Японії, Австралії, Німеччині, Норвегії та інших країнах світу. 500 своїх полотен подарував державі».

Ганна Прохорівна Бакал (Качур), 1933 р. н.
«Мені було сімнадцять років, а я вже стояла за станком, паяла снаряди. Іще німець бив кнутом. Народилася в селі Босівка Лисянського району. Восени 1942 року мене насильно вивезли до Німеччини. Кинули, як собаку, в кінну повозку й повезли в Лисянку. Грузили на товарняки, везли прямо в Германію. У місті Гельзенкірхен (на заході Німеччини) «бауер» відібрав мене на завод із виготовлення бомб. Паяльником паяла крила до бомб і просвердлювала в них дірки. За брак посадили на шість діб в «одиночку», не давали їсти й пити. Врятували французи, які працювали поряд. По даху приносили воду і галети, просовували у віконце. Це і врятувало мені життя.
Працювати на заводі було дуже важко. В 1944 році втекла, приїхала в Рікленхаус. Назвалася іншим ім’ям. Працювала у нового «бауера». Повернулася додому. Дізналася, що не стало батька. Йому було тоді 50 років, його спалили німці. Сорок років із чоловіком працювала в Одесі.
Коли згадую Германію, не знаю, як повернулася звідти живою».