Вона любила малювати квіти. Як виявилося. Сиділа й малювала вже три години підряд. Діти давно заснули, на годиннику – друга ночі, а вона малювала й відчувала неабияке піднесення і натхнення. Не могла зупинитися. Зранку на роботу, дітей – у садок і школу, а вона все малювала й малювала, як дихала й не могла надихатися. Цього разу, це був бузок. Кожну пелюстку вона смакувала, надаючи їй особливого відтінку, кожна пелюсточка була різною і не повторювалася. Букет бузку, що стояв у скляній прозорій вазі на столі. Він був прекрасний, а вона відчувала задоволення і щастя.
З тих пір як чоловік залишив її з двома дітьми пройшло півроку. Їй було боляче спочатку і, здавалося, вже ніколи не буде легше. Іноді на неї находила така дика лють, котру не можливо було зупинити. Вона тоді ходила до друга в спортзал, брала боксерські рукавиці й боксувала грушу. Виснажена, спустошена, втомлена поверталася додому. Іноді, її розбивала апатія. Байдужість до всього й нерозуміння сенсу цього життя без нього. І самої ситуації – бути покинутою. Він пішов до іншої, молодшої, гарнішої, енергійнішої. Вона відчувала себе мізерною, непотрібною, розчавленою, викинутою на смітник. Цей стан був гірший, ніж лють. Тому що злість її мобілізувала, змушувала рухатися, щось доказувати собі й іншим, викликала бажання помститися. Апатія була руйнівною. Вона нічого не викликала, просто тихе, непомітне згасання. Виконання механічних рухів: зранку встати, приготувати сніданок, дітей розвести й на роботу. Після роботи, усе також у механічному режимі. Так вона проіснувала місяць чи два.
А потім вона почала малювати. Несподівано для самої себе. Спочатку це були повністю абстрактні, бурхливо-темні картини, котрі не викликали ніяких приємних відчуттів. Потім, поступово почали з\’являтися візерунки та кольори. Кольори змінювалися від агресивних до спокійних. З часом, почали вимальовуватися квіти. Спочатку кроваво-червоні маки, троянди, мальви, лілії. А пізніше, зникла й кровавість, поступившись місцем ніжності, весні, життю. І хоч, надворі була зовсім інша пора року, у її квітах тільки розпочиналося нове життя.
Як змінювалися її малюнки, так змінювалося і її життя. Воно поступово знову почало набирати смаку, вона ловила промінчики щастя, починала відчувати задоволення, навчилася ловити радість. Вона ніби знову вчилася жити, тільки в напрямку до самої себе. Вона вже не шукала відповіді на питання, вона приймала світ таким яким він є і вона знала, що цей світ є прекрасним.
Він зайшов до квартири, відчинивши двері своїм ключем. Замки вона не змінила. У квартирі нікого не було. Вона на роботі, діти в садку і в школі. Зайшовши до кімнати, він завмер. Там була оранжерея з картин. Він роздивлявся майстерно вимальовані роботи, квіти, більшість яких він ніколи не бачив.
Позаду почувся шурхіт, він повернувся. Вона стояла й дивилася на нього.
– Що це? – запитав він.
– Це мої картини.
– Ти ніколи не говорила, що малюєш.
– Я й не малювала.
– Чому?
– Не було часу. Після роботи всім приготувати їсти, нагодувати, все попрасувати, поробити уроки, вкласти спати, приготувати всім одяг на ранок…все було ніколи зайнятися собою, – вона сумно посміхнулася, – ти ж завжди дратувався, коли щось не зроблено, от я і старалася.
– А тепер? Діти ж все-одно? – Він ніяк не міг второпати, що відбувається.
– Тепер діти малюють зі мною, – вона засміялася і, навіть, іскорки заграли в її очах, – і ніхто не сварить нас за те, що не завжди прибрано. Ми потім прибираємо разом, у нас змінилися правила.
– Я вирішив повернутися, – він впевнено подивися на неї і невдоволено покосився на картини.
– Ні, – вона відповіла спокійно і твердо.
– Ти не можеш мене пробачити за біль? – він закипав всередині від злості.
– Ти бачиш тут біль? – вона показала очима на картини.
Болю там не було. Він бачив. Там було лише життя, світле, безмежне, щасливе.
– Але ж мав бути біль! – він починав сердитися.
– Він був, я його викинула. Це не те, що варто тримати в собі.
Він різко розвернувся, вийшов з квартири, голосно грюкнувши дверима.
Вона полегшено зітхнула. Навчившись малювати квіти, вона навчилася слухати себе. Вона знала, що ця історія закінчилася вже. Вона відчувала, що в просторі її життя має з\’явитися інша людина, інший чоловік. Вона не хотіла, не марила ілюзіями і не жила мріями. Вона відчувала своїм шостим жіночим чуттям і просто дозволяла життю все розставляти по своїх місцях, бо вона дуже йому довіряла. А в просторі все дійсно рухалося так як вона відчувала. Через десять хвилин у нового сусіда зверху прорве труба. Через двадцять хвилин вода почне капати з її стелі. Вона підніметься поверхом вище, щоб розібратися з потопом і зустрінеться з чоловіком з котрим проживе решту свого життя. До доленосної зустрічі залишилося двадцять п\’ять хвилин і тридцять секунд.
