19 травня, Анатолій Георгійович Морозов, доктор історичних наук, професор Черкаського національного університету ім. Б. Хмельницького, академік Академії історичних наук України, відмінник освіти, знаний у науковій і освітянській спільнотах як беззаперечний лідер і генератор нових ідей, зустрічає свій ювілей – 2×35. І попри не такий уже й молодий вік, просто таки вражає невгамовною енергією та масштабністю задумів. Напередодні ювілейної дати ми зустрілися з іменинником, аби задати йому декілька запитань про його славний життєвий шлях і не тільки…

– Анатолію Георгійовичу, Ви народилися в самому серці України – місті Шпола (неподалік у с. Мар’янівка знаходиться географічний центр України). У якій родині зростали?
– Почну з того, що маю козацьке пракоріння: мій прадідусь – катеринославсько-кубанський козак. Батько Георгій Андрійович – військовослужбовець, підполковник, орденоносець, інвалід війни 1-ої групи. До речі, і моя мама Надія Іванівна – також учасниця бойових дій у партизанському загоні й на фронті, була поранена, а в мирний час працювала бухгалтером обласного відділу профтехосвіти.
– Цьогоріч у Вас підоспів іще один не менш вагомий ювілей – 55-річчя трудового стажу. Виходить, що Ви перейшли на самостійні хліби вже в підлітковому, 15-річному віці. А як же шкільне навчання?
– Я відгукнувся на модне тоді гасло «Молодь – на виробництво!» та й самому хотілося якнайраніше утвердитися в цьому житті. На початку трудової кар’єри працював учнем електрослюсаря, пізніше – електромонтером районних мереж. А середню освіту здобував у вечірній школі робітничої молоді (м. Шпола). І принагідно зазначу, що в цьому ж закладі навчався і мій іменитий земляк, у майбутньому відомий письменник, критик і громадський діяч Михайло Слабошпицький. А ще пишаюся моїм однокласником Борисом Мисловатим, котрий став професором, медичним світилом. Школу я, між іншим, закінчив зі срібною медаллю.
– А потім було навчання в Пушкінському військовому училищі радіоелектроніки й служба у військах протиповітряної оборони на посаді начальника групи озброєння авіаційної ескадрильї…
– На жаль, моя військова служба виявилася закороткою: всього в кілька років. Довелося її залишити через погіршення стану здоров’я, і я встиг дослужитися лише до звання старшого лейтенанта. Після цього працював майстром на заводі, деякий час обіймав посаду директора Стаханівського МПТУ №22. У часи горбачовської «перебудови» довелося попрацювати й у Черкаському «Білому домі» завідувачем відділу обкому партії.
– Коли ж Вас покликала муза історії – Кліо?
– Вона постукала в мої двері ще в юності: вже тоді я з захопленням читав безліч історичних сюжетів. Зрештою й сам спробував писати історичну прозу про славну козацьку добу, тоді лише «в стіл». Незабаром відчув катастрофічну нестачу фахових історичних знань і подався до столичного ВНЗ вчитися на історика.
– Ви закінчили з відзнакою Київський педагогічний інститут ім. М. Горького (нині – НПУ ім. М. Драгоманова) без відриву від Вашої основної роботи. Потім – ще й аспірантуру в Інституті історії АН України. А коли розпочався відлік Вашої кар’єри в ранзі професійного історика?
– Від 1983 року я приступив до роботи на відповідній кафедрі Черкаського тоді ще педінституту (пізніше університету) і вже перебуваю в його стінах 33 роки, постійно дякуючи долі за цей життєвий бонус. Тут пройшов шлях від старшого викладача до професора, завідувача кафедри (кандидатську дисертацію захистив у 1985, а через десятиріччя – докторську).
– Студенти дають високу оцінку Вашим змістовним і напрочуд цікавим лекціям з археології, новітньої історії України та всіляких спецкурсів. Загальновизнаними є й Ваші наукові надбання. Втім, у колі Ваших багатогранних дослідницьких інтересів рельєфно виділяється історія українського селянства. З чим пов’язаний саме такий пріорітет?
– Відома істина: селом проростає Україна, а селянство знаходиться в основі цього її конструкту. Дійсно, серед моїх майже 200 праць левова частка належить саме «селянській» темі, й вона насправді є невичерпною і благодатною.
– Відтак, Вами заснований єдиний в Україні науково-дослідний інститут селянства, його друкований орган – часопис «Український селянин» (надходить у американський Гарвард і Баварську книжкову палату) та Всеукраїнське наукове товариство істориків-аграрників. Отже, Вашими зусиллями ЧНУ став визнаним національним центром із вивчення селянської проблематики?
– Це так, побачило світ уже кількасот публікацій та окремих видань зі вказаного тематичного напряму. Окрім того, на базі університету й НДІ селянства проведено вже 10 аграрних симпозіумів національного й міжнародного рівня за участю провідних учених-аграрників України й зарубіжжя. Окрім «Українського селянина», нами зініційовано випуск іще одного фахового збірника – «Гуржіївські історичні читання» (на честь відомого історика, нашого земляка з Худяків І. О. Гуржія).
– З ім’ям професора Анатолія Морозова пов’язано ще одне надбання ЧНУ – перша в його історії ЧНУ та й усієї Черкащини спеціалізована вчена рада із захисту кандидатських (а тепер уже й докторських) дисертацій…
– Так, задля цього було витрачено немало сил і часу, та зрештою в 2004 році ця рада таки взяла прописку в університеті, й відтоді в ній захищено на загал понад 230 дисертацій з історичних наук. Я ж упродовж 8-ми років очолював роботу ради, а нині виконую обов’язки заступника її голови.
– В Україні та за її межами добре знають про наукову школу професора Морозова. Під Вашим безпосереднім керівництвом уже захищено 35 дисертацій (у тому числі й 5 докторських). Вражаюча статистика! А котрими з своїх учнів Ви пишаєтеся найбільше?
– Для мене всі вони дорогі, мов рідні діти. Усе ж хотів би виділити проректора з наукової, інноваційної та міжнародної діяльності ЧНУ, нинішнього голову спецради професора Сергія Валерійовича Корновенка, проректора з гуманітарно-виховних питань Черкаського державного технологічного університету, професора Валентина Миколайовича Лазуренка, професора Уманського педуніверситету ім. П. Тичини Зінаїду Василівну Священко та інших.
– Яким, на Вашу думку, має бути сучасний вчений-історик?
– Насамперед фанатом історичної науки, котрий попри всілякі життєві обставини впевнено йде непроторенними шляхами пізнання істини. А ще він повинен несхитно стояти на кресах історичної правди і бути взірцем патріотизму.
– Ви член двох національних творчих спілок України – журналістів та краєзнавців. Чи вистачає часу для творчості?
– Проблем ніяких не виникає, адже частина результатів наукових пошуків після певної адаптації органічно вписується в медійні та краєзнавчі публікації. Друкуюся в обласній періодиці та краєзнавчих часописах, час від часу з’являюся в теле- і радіоефірі.
– Чи пішов хтось із рідних Вашими життєвими стежинами?
– У цьому сенсі я доконечно щасливий: моя донька Софія здобула науковий ступінь кандидата історичних наук і досліджує минувшину землекористування. Вчиться на історика в університеті Неймегена (Нідерланди) й онучка Оля…
– А чим професор Морозов душу заспокоює, які має захоплення?
– У вільний час (а його завжди обмаль) люблю мандрувати Черкащиною – найкращим у світі рідним краєм. А ще упродовж багатьох років залишаюся шанувальником книгочитання.
– Ваш ювілей майже співпадає в часі з Днем науки в Україні. То ж прийміть щонайщиріші побажання нових плідних успіхів у Ваших науково-дослідницьких пошуках. Козацького Вам здоров’я, активного довголіття і добра!

Григорій Голиш