Чи помічали ви коли-небудь, що наші старші родичі ну, зовсім не вміють відпочивати? Батьки ще так, із горем пополам (і то не у всіх), а от дідусі й бабусі за деякими щасливими винятками у своєму житті знали одну роботу. І, звикнувши так жити, не бачать іншого життя для дітей і внуків.
Це в «городських» вихідні призначені для відпочинку. А для всіх, хто має город, сад, двір, літню кухню і сарай – вихідні – для праці на свіжому повітрі. А якщо надворі зима чи дощ – для генерального прибирання. У найбільш крайньому випадку можна просто полежати. Але аж ніяк не їхати кудись і, не дай Боже, не везти гроші.
Я у цьому зв’язку часто згадую фільм «Москва сльозам не вірить», де одна з головних героїнь усе життя на щось збирала – спочатку на холодильник, потім на телевізор. І так все життя – розписане на багато років вперед. А інша вважала, що життя – то велика лотерея і можна все виграти відразу. Ні, я не мислю «лотерейно». Просто вважаю, що в нашого покоління цінності вже зовсім інші. І незважаючи на настійливе «кап-кап-кап» про те, що «хлопці поприїжджали з АТО й машини з квартирами собі купили», ми під час відпустки мого солдата запланували поїздку в гори. Бо він ніколи в горах не бував.
Відпочинок удвох після такої довгої розлуки вже сам по собі прекрасний. А тут ще величні краєвиди Яблуницького перевалу, запашне гірське повітря, напоєне ароматами літнього різнотрав’я, прозорий, як сльоза, водоспад Гук, і місто-курорт Буковель, що за 16 років перетворився із хатки-на-курячих-ніжках та напівзруйнованого гуртожитку на сучасний гірськолижний комплекс з підйомниками, стадіонами, тенісними кортами та навіть рукотворним озером і «гарячими» басейнами під відкритим небом. Та й хіба можна розповісти кількома рядками про Карпати? Про спів пташок, про надзвичайну вечірню тишу, про сюркіт коників, про дихання природи? Жінки, що відпочивали зі мною разом, після підйому на одну з буковелівських вершин захоплено вигукували: «Це ж рай на землі!»
Але найбільше в цій поїздці мене вразила навіть не природа і подолання власних страхів шляхом польотів на «тарзанці» над водоспадом. Ні, головним відкриттям став мій солдат. Завжди мовчазний та сором’язливий у нових компаніях, він так відкрився на фестивалі «Допоможи собі сам», організованому представниками компанії «Oriflame» (учасниками якого ми стали під час цієї поїздки), що був не лише активним учасником усіх занять з йоги й семінарів по психологічному розвитку, а й веселої вечірки в «американському» стилі з танцями й конкурсами.
Але найбільшою несподіванкою, врешті-решт стало рішення організаторки фесту Ольги Заїченко, яка дізнавшись, куди й з якою метою він вирушить після мандрівки горами, узяла й повернула моєму учаснику бойових дій гроші за поїздку. Сама того не знаючи, зробивши йому ще один подарунок на День народження.
Звісно, якби зібрати до купи гроші, витрачені на 19-годинну подорож потягом та ще 3-годинну машиною, наші екскурсії, сувеніри й п’янку медовуху, то цілком можливо, що вистачило б на парочку коліс потриманої «копєйки». Але я про такі втрачені можливості зовсім не жалкую. Війна навчила цінувати не матеріальні речі, а щасливі хвилини разом, які не купиш ні за які гроші.
