«Крим! Я скучаю!», або Як планомірно готувалася анексія

Минає уже третє літо, як я не їздила на море. Третє літо з часів анексії Криму. І все менше вигуків «Крим наш!» (про це ще взагалі хтось говорить?) і все менше згадок про пусті пляжі, поля, що сохнуть без води з українських каналів, та підприємців, що розорилися на одних лише туристах із Тагілу. Ну, хіба якась спеціальна оказія типу перемоги Джамали на Євробаченні. Але й тут… патріотично пошуміли і затихли.
Але я навіть не про теперішню ситуацію, а про те, як «з висоти» трьох цих пройдених років (під час яких «русский мір» все сильніше розповзається по півострову) стає все більш очевидно, що підготовка до анексії йшла не рік і не два. І це було видно неозброєним оком навіть туристу, чи студенту-журналісту, що майже випадково потрапив до Сімферополя на серйозний тренінг від Інституту регіонального розвитку преси.

2008-й. Я завершила третій курс, попрацювала влітку в газеті «Шполянські Вісті» і на чесно зароблені поїхала до Севастополя. І ніби потрапила в інший світ. Повністю російськомовний. 10-класник, корінний севастополець Денис, називаючи Севастопіль «русским городом» (ще часто зустрічається формулювання «город славы русских моряков» із радістю говорить мені: «у нас в школе хоть учебники, Слава Богу, на русском». Гуляючи вечірньою набережною спостерігаю скандальну сцену: під час виступу співочий колектив із західної України почав перераховувати героїв і серед них (о яка необачність!) згадали Бандеру. Один із слухачів – явно дідок комуністичного спрямування – почав крити хористок матом і пропонувати їм забиратися к такій матері зі своїм Бандерою. Скандального дідка «зашикали», сказали, що в сім’ї не без урода і взагалі «чего ругаться, ведь так прекрасно поют».

– Секрет популярності кримських комуністів у тому, що 58% населення півострова — етнічні росіяни. В основному — це люди старшого покоління, відставні військовослужбовці, які завершували службу та осідали в Криму. Вони хочуть не так у Росію, як в молодість, – пояснював ще в далекому 2010-му мені під час інтерв’ю незалежний кримський політолог та економічний експерт Андрій Клименко, – а молодість ці люди пов\’язують з Радянським Союзом.

А в 2010-му уже були дзвіночки. І ой, які тривожні. Чого лише вартий був дозвіл на проведення «Російського маршу» у Сімферополі. Вперше, за багато років. Понад тисячу громадян із прапорами РФ пройшли містом із транспарантами: «Ми – росіяни на російській землі!», «Російській мові в Криму – державний статус!».
Росіяни на російській землі! Символічно, правда? Тоді експерти, які консультували журналістів під час триденного семінару, організованого Інститутом регіонального розвитку преси, пов’язували цей дозвіл із голодуванням кримських комуністів у відповідь на фальсифікацію виборів. А голодувати було чого: Партія Регіонів «перевиконавши план» набрала під час голосування на місцевих виборах до парламенту Криму у 2010-му році замість запланованих 70-ти аж 80%. Комуністи лишилися «в прольоті».

Тоді політологи зійшлися на тому, що Януковичу вдалося те, що не вдавалося навіть Кучмі — розколоти проросійські сили Криму та віртуозно використати їх для досягнення власних цілей.
Наслідків «російських маршів» у довготривалій перспективі тільки ніхто не передбачив.
Як зараз пам’ятаю, сидить тоді на зустрічі перед нами, журналістами, лідер партій «Русское единство» Сергій Аксьонов – маргінал-маргіналом. Якби не костюм – чистий «гопник» із Хімпаса чи району Д. І хоч його партія замість обіцяних 5% набрала лише мінімальних – 3, все одно запевняє:

– Наша партія прагне захистити інтереси росіян, а ядро нашого електорату ті, хто хочуть бачити нові обличчя в політиці.
Як переконував тоді Аксьонов, «нас много и мы в тельняшках», а точніше – наближені до Януковича. Адже зі слів самого політика, уже тоді «Русское единство» налічувало 13 тисяч членів, а одним із почесних був тепер уже «біглий» колишній президент України.
Чи знав Аксьонов ще тоді, що за 4 роки він очолить фейковий уряд анексованої республіки? І що цей фейковий уряд затримається не на місяці – на роки? Хто-зна. Але при всій мізерності електоральної підтримки, на зустрічі із журналістами поводився дуже зухвало.

– Останні 7 років Кримом управляли люди, які декларували себе як прихильники Януковича- це такі політичні сили як «Партія регіонів», «Русское единство», «Русский союз». До влади прийшла мародерська, маклерська еліта, яка займалалася тим, що ділила та розпродувала землю. Нині продавати уже нічого, тому Крим обов\’язково чекає зміна еліт. Але відбудеться це нескоро.- похмуро провадив свої пророцтва кримський політолог та економічний експерт Андрій Клименко.

І хоч дивився він аж із 2010-го, але з усім вгадав точно.
Питання лише в тому, доки триватиме це «нескоро»?

2014-й: Революцій Гідності, сумнозвісний референдум, кримська «Русская весна», анексія, початок війни. І несподівана звістка про те, що один із знаних, шанованих і авторитетних керівників у одній із черкаських силових структур (на той час уже пенсіонер) звільнився і виїхав до Криму, щоб там… прийняти присягу. Його відомство потім чекали серйозні перевірки, бо ж чоловік мав доступ до інформації під грифом «абсолютно секретно».

В Криму (як і в Росії) «осіло» багато одіозних особистостей часів режиму Януковича. Чого вартий лише Олійник, що при всіх владах «вічно кається в своїх гріхах». Що буде з ними, коли Крим стане українським (якщо стане українським?) І чи почуватимуться українські туристи у безпеці на «повернутій назад» українській території? І як сприйматимуть місцеві, що уже прожили три роки (а скільки буде ще?) «під Росією» визволителів (якщо такі будуть?) Якщо навіть на умовно українських прифронтових територіях Донбасу наших солдат проклинають і називають «найманими вбивцями»?
Усе питання без відповіді. І на мій погляд, одних біг-бордів про те, що Крим – це Україна – уже явно замало. Це як з героями, які не вмирають.
Ну, Ви розумієте, про що я. Стільки «халва» не говори, а в роті солодко не стане.

У романі Бориса Акуніна «Аристономія» герої «білого» руху під час революції планували побудувати в Криму свою, ідеальну Росію, запросивши на півострів вчителів, лікарів, священник, інтелігенцію, а всіх, що був «за червоних» – безперешкодно вислати до новостворенного Радянського Союзу. Авторам проектів мріялося, що радянська Росія побачить, як добре живеться у реформованій монархічній «міні-Росії» на Кримському півострові. І згодом сама добровільно відмовиться від панування «червоного терору». Як знаємо, з історії, збутися амбітним планам не судилося.

Щось подібне декларували і українські можновладці 3 роки тому. Ось, Крим побачить, як ми заживемо, і всі добровільно «повернуться». Ну, як успіхи?
Яку ж Росію нині будуть нові автори проектів на чолі з Аксьоновим в Криму? І чи проектується хоч щось стосовно Криму останні три роки в Україні?
P.S. Я скучаю за Кримом. За пляжами, морем, монументальними музеями Севастополя, вузенькими, мощеними бруківкою, вуличками Євпаторії, мечетями, храмами, розвалинами Херсонеса і тим невловимим відчуттям щастя і безтурботності, що витає над набережними будь-якого міста курорта (а тим більше цілого півострова). Але вже в 2006, 2008, 2010 і 2013-му я почувалася там чужою. То росіяни на російській землі чи українці на українській?

Реклама

0 0 голосів
Рейтинг статті
guest

0 Коментарі
Вбудовані Відгуки
Переглянути всі коментарі
0
Ми любимо ваші думки, будь ласка, прокоментуйте.x