Яка мамка й татко, таке й дитятко

Безперечно, вдосконалюючись протягом тривалого часу український народний етикет завжди починався з сім\’ї (родини). Саме сім\’я була тим первинним осередком, на основі якого формувавсь морально-етичний та суспільно-культурний рівень щирого українця.
\”Який рід, такий плід\”, \”Який батько, такі й діти\”, \”Яка мамка й татко, таке й дитятко\”, – так говорить наш народ про першовихователів нових поколінь українців.
В українських родинах дітей завжди вчили, що кожна людина невіддільна від ближніх, всього свого роду, сусідів, громади, народу. Головним охоронцем ладу в родинах та суспільних взаєминах, законом буття був звичай. Щоб гармонійно виховати дітей, батьки, дотримуючись норм народного етикету, самі повинні були розвивати в собі доброчинні цінності та власними вчинками формувати те, що хотіли б бачити в своїх дітях.
Народна традиція вимагала порядку і злагоди у повсякденному житті сім\’ї, основаних на мудрому і вимогливому керівництві глави сімейства, підпорядкуванні та послуху йому всіх її членів. Тому важливою складовою частиною національного українського етикету є регламентація норм взаємостосунків всередині окремої сім\’ї. Особливо це стосується взаємовідносин старшого та молодшого покоління, тобто батьків та дітей.
За усталеними правилами народної педагогіки у родині однаково важливу роль займали як батько, так і мати (\”Чоловік у сім\’ї – голова, а жінка – душа\”; \”Без господаря дім плаче – а без господині – хата\”.
У великій нерозділеній сім\’ї глава (дід, батько або при їх відсутності – мати, старший брат, у братській нероздільній сім\’ї – старший брат) був наділений великою владою. До його функцій відносились: розподіл обов\’язків між членами сім\’ї, розпоряджання майном сім\’ї, організація і контроль господарської діяльності, дотримання релігійно-моральних норм життя кожним з членів сім\’ї, виховання дітей, забезпечення в ній таким чином злагоди та порядку.
Слова батька мали незаперечний авторитет (\”Батьківське слово на вітер не мовиться\”; \”Не слухаєш тата, послухаєш ката\”). За нормами народного етикету навіть одружений син не міг заперечувати батькові. До речі, в українському етносі був досить поширений звичай розв\’язання конфліктних ситуацій при зіткнення інтересів старшого і молодшого поколінь на користь шанування батьківських. За свідченням Павла Чубинського, волосні суди Західно-Руського краю досить часто виносили вироки про тілесне покарання різками навіть дорослих дітей не лише у випадках, коли вони піднімали руку на батьків чи лаяли їх непристойними словами, але й тоді, коли син погано ставився до матері: не шанував її як матір і був непослухом у розпорядженнях її по господарству.
Ідея шанобливого ставлення до батька-матері глибинно пронизує народний етикет українців: \”Шти отця – матір, будеш довголітен на землі\”. Один із найстрашніших гріхів, що може вчинити людина, вважалася зневага дітьми батьків, а кривда – і поготів. Найбільшою ж карою визначалось прокляття, яке посилали батьки своїм дітям у гніві (\”Куля мине, а материнське слово не мине\”).
Народний етикет вимагав від дітей поваги до батьків та старших за віком, гуманних відносин між членами сім\’ї і родичами. Будь-яке інше ставлення вважалося тяжким гріхом. Любов і повага до батьків, як одна з найбільших доброчинностей, глибоко вкоренилася в побуті українців. У багатьох родинах був звичай \”віддавати чолом\”, тобто цілувати руку батькам і родичам. Крім того, українці змалечку привчали дітей молитися за батьків і за всю свою сім\’ю.
Домінуючим у всьому укладі життя селянської родини українців був принцип старшинства. Не лише батьки, але й старший брат і сестра користувалися пріорітетами перед молодшими. За нормами етикету ніхто з молодших не мав права першим сісти за стіл. Першим за стіл сідав господар сім\’ї, а за ним – усі інші (за старшинством). Одним із прикладів цього можуть слугувати святкові обрядові дії які проводились на свято Водохреща і записані відомим етнографом Олексою Воропаєм. \”Перед вечерею батько \”клячить\” – стає на коліна перед образами і молиться Богові, за ним молиться і вся родина. Помолившись, батько сам сідає до столу і запрошує сідати всіх у хаті присутніх – як це було і на Свят-Вечір\”.
Сідаючи за стіл, господар обов\’язково сідав на своє визначене заздалегідь місце – на покуті. Ніхто із членів сім\’ї, за етикетом, не мав права займати це місце. Якщо в сім\’ї не було батька, його місце займав старший одружений син. У випадку, коли він не був одружений, то главенство належало матері. Праворуч глави родини займав місце старший син, а далі вже сідали всі інші сини та дочки. За усталеними традиціями господиня сім\’ї, яка вела домашнє господарство як правило завжди сідала із самого краю стола. У святкові дні вона сідала поруч із главою сім\’ї по правий від нього бік.
Старші брат і сестра мали перевагу перед молодшими, останні повинні були слухатися їх. Коли помирав батько, за народним етикетом, обов\’язком старшого брата було опікуватись молодшими братами і сестрами, подбати про їх одруження.
Утвердженню поваги до батьків сприяли і традиційні словесні формули вітання, звертання, прощання, перепрошування, або так звана \”пошанна пареміографія\”. Традиційне звертання до батьків у пошанівній множині – на \”Ви\”, яке мало місце в старій українській сім\’ї, підносило і возвеличувало батьків в очах дітей. Порушити пошанівний канон навіть у гніві, роздратуванні було неможливо і вважалося великою образою честі й гідності батька чи матері. Особливою формою зовнішнього вияву поваги до батьків було \”бити чолом\” – тобто цілувати старших людей у руку.
Українська сім\’я прагнула виховати у власних дітей повагу до старших, чуйність, дбайливість, старанність, гостинність. Так, до батька, матері, старших членів сім\’ї, односельчан діти й молодь, як правило, звертались на \”Ви\”. Вітаючись з ними вони повинні були обов\’язково поклонитися. В церкві, за нормами народного етикету під час святкової літургії старше покоління обов\’язково повинно було стояти спереду, а молоде покоління – займало місця позаду них. Після завершення служби старші виходили з церкви, як правило, перші, і лише потім решта присутніх. За народним етикетом така шана і повага пояснювалась тим, що в суспільстві найбільшою повагою повинен користуватися той, хто найбільше зробив для інших; винагороджувався той, чий внесок у суспільно-корисну працю був більшим. Ці норми етикету передавалися дітям і молоді під час різноманітних бесід, через оцінку конкретних вчинків, роз\’ясненням, шляхом заохочення або ж покарання.

Реклама

0 0 голосів
Рейтинг статті
guest

0 Коментарі
Вбудовані Відгуки
Переглянути всі коментарі
0
Ми любимо ваші думки, будь ласка, прокоментуйте.x