У школі було два предмети, які я ненавиділа – трудове навчання і креслення. Я б із задоволенням замінила їх на додаткові уроки англійської, психологію чи курси ораторського мистецтва, але, на жаль, у нас не США і про 150 предметів на вибір лишається тільки мріяти. Натомість ми витрачали десятки (а якщо взяти трудове із 5-го по 9-тий клас, то цілком можна нарахувати і сотні) годин на креслення незрозумілих деталей (яке мені ніколи не згодилося в житті) і спроби вишити хрестиком квіточку чи пошити фартух, які теж (о Боже, я ж дівчинка!) мені не пригодились та й навряд чи згодяться. Зате невміння і «не стояння рук» до таких чисто жіночих справ, як вишивка, шиття і в’язання, здібності до яких повинні передаватися просто з молоком матері, породили у мене купу комплексів. І не у мене одної.
Найбільша «прєлесть» цих занять полягала у тому, що вони не вписувалися у програму і серед усіх фізик, хімій, алгебр і геометрій на креслення і трудове тупо не вистачало годин. Але, дбаючи про те, щоб школярі та школярки не лишалися «безрукими», їх дбайливо доставляли «нульовими» і сьомими уроками. Після школи минуло вже 10 років, а я й досі пам’ятаю, як морозними зимовими ночами (бо взимку 6:30 – це ще глупа ніч) я брела майже 2 кілометри через снігові замети, які навесні стануть луками (так можна було скоротити дорогу), проклинаючи усі деталі, які мені ще треба буде накреслити. Власне, я лукавлю, бо власноруч не накреслила жодної. Всі лінії у мене виходили кривими, товстими, і не під тим кутом, що треба. Те убоге «марання» я ховала подалі від людських очей, а на стіл учителю лягали красиві креслення зроблені татом і моїм однокласником Сергієм. З ним у нас був «бартер»: я писала йому твори з української та російської мови й аналогічно із вітчизняної і зарубіжної літератури. Творів за урок я могла написати хоч усьому класу. І на кожному занятті з креслення, додивляючись ранкові сни і створюючи видимість активної діяльності (ілюзія власноручного створення моделей деталей все ж мала бути присутня), я мріяла про те, що якось настане день і я зможу робити лише те, що дійсно люблю.
До речі, на зустрічі однокласників я першою справою подякувала Сергієві за ті його креслення. Без них не бачити б мені золотої медалі, як власних вух.
Із трудовим справи йшли ще гірше. Бо креслення – це все-таки не природний обов’язок і покликання жінки. Інша ж справа – вишивання хрестиком і гладдю, пошиття чепчиків і напірників та в’язання шарфів. Якщо не здатна до цього всього – вважай, що ти й не жінка, а так, якийсь незавершений Богом ескіз. Ну, так наче виготовили тебе не з ребра, як усіх порядних жінок, а з якоїсь іншої, зовсім непридатної для цієї справи кістки.
Судячи з розповідей усіх «трудовичок» всіх часів і народів, знайомство дівчини з потенціальним женихом має приблизно отакий вигляд:
«Стоїть вона уся така в міні-спідниці, з красивою зачіскою, макіяжем і манікюром, дурманить п’янкими парфумами, і ось з’являється він. Підходить ходою завойовника, галантно бере її руку й підносить до вуст, а іншою з-за спини вихоплює… клубок ниток із в’язальними спицями. І говорить, з викликом:
– Повернусь сюди о дванадцятій. З тебе – светр.
А вона – йому, грайливо:
– Ще й штанці зв’язати встигну. Тепленькі. З начосом.
І не говоріть мені, що все – інакше. Мені вже майже 27, а я, безрука, і досі незаміжня.
Це вже згодом, у дорослому житті, виявилося, що куди кориснішою справою стало б уміння пришивати ґудзики чи «заштопувати» дірки в кишенях (а я вмію лише хрестиком, непрактично, зате як красиво!) чи вміти вшивати замок у спідницю замість того, щоб строчити дитячий чепчик. Але коли це шкільна програма враховувала потреби майбутніх дорослих у реальному житті?
На жахливих, «дореволюційних» ручних машинках, що стояли у нашому кабінеті трудового, з величезним трудом вдавалося шити навіть моїй однокласниці Люді, яка нині працює модельєром в одному із шикарних київських агентств. Що вже говорити про мене! Я бігала доводити собі, що не безнадійна, до татового вітчима. Як не дивно, саме дідусь Микола навчив мене шити на своїй «ножній» машинці і під його турботливим керівництвом та з його допомогою у мене вийшли цілком пристойні напірник і фартух. Це було великою перемогою для моєї затюканої в школі самооцінки, і тоді ж я твердо вирішила, що для купівлі постільної білизни я завжди матиму гроші, зароблені журналістикою (ще в середніх класах школи я точно знала, ким буду), а фартухів я не шитиму і не купуватиму. І досі у мене вдома нема жодного фартуха. Бо готувати (о ще одна ганебна таємниця!) я хоч і вмію, але дуже не люблю.
Чула, що у багатьох жінок після народження дитини просинаються інстинкти і навіть любов до усіляких жіночих справ. Вони починають шити, в’язати, гаптувати і роблять це із неабияким задоволенням, адже віднаходять у цих заняттях природний антидепресант, який неабияк заспокоює нерви.
Але не думаю, що ця схема подіє й на мене. Підозрюю, що мої нерви, як і раніше, заспокоюватимуть репортажі, коментарі і блоги. А інстинкт до жіночих справ продовжуватиме спати летаргічним сном. Бо тикання голкою в тканину чи перебирання шпицями (незважаючи на те, що на моєму рахунку шарф, жилетка для іграшкового ведмедика і навіть шкарпетка!) не викликають у мене нічого, крім роздратування.
