Новина із категорії: Юлія Вовкодав, RSS

Роздрукувати        Друкована версія

Обличчя з натовпу

Обличчя з натовпу
Юлія Вовкодав, RSS
Дата: 25-07-2016, 11:06.
«… Історія? Вона – на вулиці. В натовпі…
в кожному з нас – частинка історії»
Світлана Алєксієвич


Я не бачила війну в обличчя. Я бачила обличчя, в яких війна. Зазвичай їх не хочеться помічати. Так простіше і легше. Але, не зважаючи на це, вони є. Тому що є війна.
Війна, вона хоч і має жіночий рід, але сутність її зовсім не жіноча. Тому що війна – це смерть, а жінка – життя. Але не зважаючи на це, коли приходить війна, є жінки, які не можуть бути осторонь. Тоді життя і смерть переплутуються в щемливому сюрреалізмі. Згадуються образи. Жінок. З різними обличчями, з різного часу, з різних міст...
…Місто Дніпро. Площа біля помпезної будівлі залізничного вокзалу. Ранок, близько шостої. Хоч і літо – холодно, вітер. Серед строкатого натовпу, що рухається мов водорості за течією, люди в камуфляжі. Вони засмаглі, з великими вицвілими наплічниками за спинами. Вони ніби окрема каста серед натовпу, тримаються купками. Роздивляються навколо якось зверхньо-втомлено, ніби знають щось особливе. Це знання в поглядах і рухах, e вигорілому волоссі й жовтих від сигаретного диму пальцях, в стоптаних берцях і брудних жовто-синіх браслетиках на зап’ястках. Серед однієї камуфляжної компанії жінка років сорока. Її важко відрізнити від чоловіків. Теж у камуфляжі, теж коротка стрижка. Але волосся свіжопофарбоване в темно-каштановий колір і темні окуляри. Не військові тактичні, а – великі жіночі, із стразами. Разом із камуфляжем виглядають якось дивно. Жінка поводиться з чоловіками по-чоловічому, щось голосно розповідає, активно жестикулює однією рукою. А в іншій – малесеньке руде кошеня, притулилося, пригрілося. Потім жінка однією рукою витягла з кишені пачку цигарок. Чоловіки допомогли підкурити. Кошеняті це не сподобалося і воно почало відчайдушно пручатися, намагатися втекти. Але жінка міцно обхопила його пухнасте тільце, притисла до грудей, і воно знову заспокоїлося. Через кілька хвилин жінка кинула недопалок, звичним рухом розтоптала його брудним берцем і ніжно погладила тваринку. Потім один з хлопців пішов в АТБ, що височіло праворуч від вокзалу, і повернувся з пляшкою кока-коли та пакетом молока. Дамі – кола, кошеняті – молоко. Рудий пив з обрізаного пластикового стаканчика. Старався так, що кінчик хвостика смішно трусився. Хлопці засміялися. Але тихенько, аби не налякати малого. Через кілька хвилин до військових підійшов таксист, і вся камуфляжна компанія всілася до сріблястої випещеної іномарки. Спереду вмостилася пані з кошеням, яке знову солодко притулилося до її грудей. Дверцята зачинилися. А жінка знову щось голосно розповідала й активно жестикулювала однією рукою. І знову почала витягати з кишені пачку цигарок. Таксі рушило…

…А ось іще… Це був потяг Маріуполь-Київ. Він завжди повний військових. У вагоні стоїть міцний чоловічий запах перемішаний з ароматами копченої риби, пива, свіжого хліба й ковбаси. У купе біля туалету грають на гітарі й співають про Україну і війну. На російській мові. Хрипкий чоловічий голос, розстроєна гітара, проникливі слова… Несподівано посеред вагону на прохід визирнула велетенська собача голова. Чоловічий голос зашикав – а ну сховайся, дурило! Собача голова похапцем сховалася. Але як ти його сховаєш, якщо воно, як теля? Через кілька годин практично всі в вагоні знали, що пса звати Сєпар і він має поважний статус – пес полка. Тож Сєпар розлігся на проході й абсолютно спокійно реагував, коли його переступали. Навпроти Сєпара, на боковушці, сиділа дівчина в однострої, гарна-прегарна. Довге пшеничне волосся, затягнуте ззаду в тугий хвіст, величезні блакитні очі й губки бантиком. Дівчина щось клацала в телефоні, періодично поглядаючи у вікно. Потім замовила чай. Я теж замовила. Покликала її до себе, розкрила пачку печива, запропонувала. Вона пила чай, повільно жувала печиво. Розмова не клеїлася, їй не хотілося говорити. Вона розповіла лише, що їде у відпустку, сама – медик у танковому батальйоні, контрактниця. Служить майже рік.
– Чому пішла в АТО?
– Так сталося.
– Ну так, то й так.

…Усе.
За вікнами темніло. Біля туалету ще тихенько співали, атошники пили й розмовляли про війну, з жартами і матом, з ненавистю і скупими сльозами. Кілька молодиків у цивільному намагалися заговорити до дівчини в камуфляжі, але абсолютно незнайомий солдат років п’ятдесяти дуже дохідливо пояснив їм, що цього робити не варто. А дівчина ще трішки поклацала в телефоні, а потім дістала з гігантського наплічника спальник, пірнула в нього і швидко заснула. Без матраца, без ковдри. Упаковка білизни з синім написом «Укрзалізниця» так і лишилася лежати на верхній полиці…

…І знову вокзал. Львів. Сонце і вітер. Люди, багато-багато. Він йшов тяжко накульгуючи. Молодий, але сивий. Ховав очі. Ніби чогось соромився. Несподівано його обличчя просяяло посмішкою. Він закульгав швидше. Люди розступалися, а йому назустріч бігла жінка. Довга квітчаста сукня розвивалася на вітру, волосся розхристав вітер. Вона впала йому на груди, замружила очі й плакала. Беззвучно. Він ледве тримався на ногах, було видно, що йому боляче. Але він терпів, а вона не могла відірватися. А поряд бігли люди, своєю дорогою. Хтось дивився і посміхався, у когось в очах стояли сльози, інші – просто бігли, не звертаючи уваги. Потім вони взялися за руки й пішли. Він, сивий та втомлений, і вона, розхристана вітром, у квітчастій сукні. Він напевно ще не знав, що вже через кілька тижнів буде мріяти повернутися назад, на передову, і вона навіть не здогадувалася, що скоро знову буде збирати його в дорогу.
А навколо вирувало мирне життя. Таксисти гостинно пропонували свої послуги, тягли валізи на коліщатах відпочивальники, що їхали на моря, запаморочливо пахло свіжими булочками і дешевою кавою.

Теги: черкаси, черкаська область, блог, Юлія Вовкодав, війна, АТОвці, потяг

Черкаські обранці порівняли політичне життя міста із кінострічками та серіалами. Свої мистецькі враженння переповіли журналістам телеканалу ВІККА.
Комедію «Гамлет і Джульєтта» представили у Майстерні Акутальної Творчості цими вихідними. Актори, окрім того, що змушують глядача сміятися,
< >
Черкаси – місто книжне ...
Василь Теремко, RSS