Мовиться про знаного письменника-краянина, який сам неодноразово повторює на численних літературних зустрічах, що «колекціонує людей». Звісно, це образний вислів, сутність якого полягає в тому, що практично все своє вельми насичене творче життя Михайло Слабошпицький пише про цікавих йому людей, відомих і невідомих широкому загалові, але таких, у долі й діяльності яких є якась особистісна родзинка, що робить людину цікавою багатьом.
Нині в доробку письменника, певно, понад три десятки книг – своєрідних колекцій «персональних» чи «колективних», у яких талановито виписані долі кількох сотень неординарних людей – українців різних станів, епох, країн і континентів. Переважна більшість із них – то письменники чи люди мистецтва, й це природно, бо ж і облюбована творча стихія самого Слабошпицького – література. Він увійшов у письменство молодим і талановитим літературним критиком, ерудованим і «зубатим», зі своєю вимогливою шкалою мистецьких цінностей, написав десятки критичних статей та оглядів із літпроцесу 1970-80-х. Тоді ж стало окреслюватися коло митців, які особливо привабили молодого критика й зайняли «постійне місце» в його творчій колекції: Павло Загребельний, Роман Іваничук, Анатолій Дімаров… Широку ж популярність Слабошпицькому як письменникові приніс роман-есе «Марія Башкирцева», який перевидано п’ять разів і який оповідає про трагічну долю талановитої української дівчини. Цим твором письменник розпочав, як виявилося згодом, цілу серію творів біографічного жанру – романів, повістей, есеїв: «Никифор Дровняк із Криниці», «Українець, який відмовився бути бідним», «Автопортрет художника в зрілості», «Веньямін літературної сім’ї» та ін., а поряд – літературні портрети «Роман Іваничук», «Василь Земляк», «За гамбурзьким рахунком» (про П. Загребельного)… Із цієї серії «персональних» колекцій, певно ж, були чи є особливо близькі самому авторові. Крім «Марії Башкирцевої» це, мабуть, роман про українця-мільйонера й патріота Петра Яцика – «Українець, який відмовився бути бідним» і роман-біографія «Поет із пекла (Тодось Осьмачка)», відзначений Шевченківською премією. Називаю ці твори, бо вони мають широкий читацький резонанс і по кілька перевидань. Та хіба ж менш цікаві романи-ревю «Веньямін літературної сім’ї» (про Олексу Влизька) чи «оркестрований» роман «Що записано в книгу життя» (про М. Коцюбинського)?..
Досліджуючи долі неординарних людей і пишучи про них, М. Слабошпицький, думаю, хоч щось і для себе брав від їхньої «книги життя». Я не раз був присутній на творчих зустрічах Михайла з читачами, інколи модерував ті зустрічі й певен, що, скажімо, його вельми критична реакція на розповсюджену в нас тезу про «дуже працьовитий український народ» іде від спілкування з Петром Яциком, який достатньо різко оцінював інертність, роз’єднаність, споглядальність, оту саму «хату скраю» своїх земляків. Яцик це казав за океаном, а Слабошпицький, отямлюючи українців, широко ретранслював цю тезу (й не тільки цю, звісно) в Україні…
М. Слабошпицький із перших років незалежності став одним із найдіяльніших українців, хто прокладав мости і втоптував стежки до зарубіжних українців, на яких би континентах вони не були. Він був першим головою секретаріату Української Всесвітньої координаційної ради, організовував світові конгреси, а також… поповнював свою «колекцію людей». З-під його талановитого пера виходять книги «Незагублена українська людина» (55 портретів з української діаспори), «25 поетів української діаспори». Ставши одним із керівників Ліги українських меценатів, Михайло Федорович створив популярну книгу нарисів «Українські меценати», глибоко осмисливши наш український простір благодійництва. Він узагалі, взявшись за якусь справу, прагне осмислити її глибинну суть, збагнути природу таланту, його мистецьку реалізацію. До слова, М. Слабошпицький зовсім недавно видрукував чергову свою «колекційну» книгу про творчість 35 українських письменників ХХ-ХХІ століть із промовистою назвою – «Наближення до суті». Він і для дітей створив своєрідну колекцію історій про давніших українських діячів – «З голосу нашої Кліо», п’ять разів перевидану й відзначену свого часу нашою обласною літературною премією ім. Василя Симоненка.
Михайло Слабошпицький – дуже мобільний чоловік, і цій своїй рисі завдячує журналістиці, яку він опанував у Київському університеті і яка «привчила завжди бути «у формі», допомогла виробити посидючість, хоч трохи дисциплінувавши мій до прикрості недисциплінований характер». По-справжньому дивує його запрограмований «броунівський» рух Україною й не тільки, захоплює широке коло його справ: він керує видавництвом, веде програму на Національному радіо, постійно опікується мовним конкурсом, організовує презентації й пише, пише, пише… Захоплює його глибока й різнобічна ерудиція, іронічна й дотепна гострослівність, компетентність у світовій літературі, політиці, футболі… Захоплює і його «черкасько-шполянський» патріотизм, бо ж до рідного краю в нього щирий пієтет ще з перших журналістських кроків на поч. 1960-х. До того ж пієтет діяльний, бо численні приїзди Михайла Федотовича в батьківський край – то й цікаві зустрічі, й сотні нових книг для шкіл чи бібліотек, і творчі ініціативи. У його «колекції людей» немало уродженців-краян: Осьмачка і Влизько, Чикаленко і Симиренко, Лівицька-Холодна, Захарченко, Павло Гірник… На книгах Михайла Слабошпицького виростають покоління свідомих українців, за його книгами пишуться дисертації… Додамо й те, що кінофільми його сина Мирослава здобувають престижні міжнародні премії. Тож свій ювілей Михайло Федотович стрічає зі щедрим творчим урожаєм, який, сподіваємось, із роками буде тільки множитись. Чого й побажаємо талановитому землякові.
Володимир Поліщук, доктор філології, професор
