Музично-пісенна шевченкіана як мистецьке явище є невід’ємною частиною художнього процесу, що розвивається на Черкащині впродовж тривалого часу (від середини ХІХ століття до сьогодення). Вона бере свій початок з народної музично-хорової творчості, яка є основою творів відомих композиторів – уродженців нашого краю, завдяки яким розпочалося й продовжується нині життя Шевченкових героїв на музичній сцені.

Особливо тісна дружба пов’язувала Т. Г. Шевченка із своїм земляком, відомим українським композитором, співаком і драматургом Семеном Семеновичем Гулаком-Артемовським (1813–1873), який народився в Городищі. Другові-земляку С. С. Гулак-Артемовський присвятив свою пісню «Стоїть явір над водою». Прикметно, що він був одним із небагатьох, хто не відцурався Т. Г. Шевченка, коли він був на засланні, і підтримував його матеріально.

Вагомий внесок у популяризацію творчої спадщини Т. Г. Шевченка та розвиток народного музично-хорового мистецтва зробив відомий фольклорист, хоровий диригент і композитор Порфирій Данилович Демуцький (1860–1927). Він, працюючи у 1889–1918 роках лікарем у селі Охматів Жашківського району, організував народний хор (близько 100 співаків), з яким виступав у багатьох містах України – Києві, Одесі, Таращі, Умані, Жашкові, а також на Галичині. У хорі співали селяни як з Охматова, так і з навколишніх сіл – Вороного, Побійної, Нової Греблі, Сорокатяг, Сабадаша.

На початку ХХ століття львівський журнал «Літературно-науковий вісник писав: «Час перед концертом схожий, кажуть, буває на ярмарок – стільки тут стоїть коней з фаетонами, натачанками, бричками і возами, стільки збирається людей – і панів, і попів, і селян. Характер співів дуже різноманітний: се все народні українські псалми, думи, побутові й інші пісні». У творчому доробку композитора – вокальні твори на слова Т. Г. Шевченка «Заповіт», «Чернець», «Б’ють пороги».

У час назріваючих революційних подій 1905 року один із концертів хору відбувся в Одесі. Тоді влада робила все можливе, щоб виступ мав якнайменший розголос. Жандарми, не спускаючи очей, пильнували за «співаками у постолах та свитках. Багато номерів із програми концерту було вилучено. Однак хористи ухитрялися крім народних пісень «На городі верба рясна», «Чорноморець, матінко…», заспівати й «Як умру, то поховайте». У кінці ХІХ ст. славився хор села Велика Бурімка (нині – Чорнобаївського району), створений О. О. Юрченком – управителем економії княгині Є. К. Кантакузен. Репертуар хору, в якому співало близько 80 селян, складався з народних пісень. На їхніх виступах бував композитор Г. П. Гладкий. Для великобурімців він написав музику до трьох пісень на слова Шевченка: «Зоре моя вечірня», «Ой на горі ромен цвіте» та «Протоптала стежечку», що ввійшли до збірки «Буромские зимние досуги», виданої в Києві.

Найглибшим і найґрунтовнішим інтерпретатором творів Т. Г. Шевченка в музиці, безумовно, є Микола Віталійович Лисенко (1842–1912) – український композитор, піаніст, диригент, педагог. Його дитячі і юнацькі роки пов’язані із селом Жовнине (нині – Чорнобаївський район), куди переїхала родина майбутнього композитора. В Жовнино розпочався ранній етап творчих пошуків композитора. Саме тут спільно із М. Старицьким М. Лисенко займався етнографією, прослуховуючи та фіксуючи народнопісенний матеріал.

Впродовж усього свого життя М. Лисенко звертався до поезії Т. Г. Шевченка. Його цикл, який називається «Музика до «Кобзаря», містить 87 творів різних жанрів і форм. «Кобзаря» Шевченка для композитора завжди був вірним супутником, об’єктом творчої уваги та натхнення. На слова Тараса Шевченка Лисенко створив також 56 романсів, 19 хорів, 9 вокальних ансамблів і 3 кантати. Його називали «Шевченком у музиці».

У 1861 році студент Київського університету Микола Лисенко зустрічав труну з тілом Тараса Шевченка, яка довго мандрувала з далекого Петербурга «на Вкраїну милу». До самої пристані йшов він у густому натовпі, плечем своїм підтримуючи важку домовину.

До останніх днів життя Микола Віталійович свято шанував пам’ять Т. Г. Шевченка. Останньою в житті композитора акцією з увічнення пам’яті Шевченка стало вшанування 50-х роковин смерті поета. Величезний концерт відбувся в Москві, де прозвучала кантата М. Лисенка на слова Т. Г. Шевченка «Б’ють пороги». Композитора не відпускали зі сцени. Василь Овчинніков, режисер дійства, написав, що «в його (Лисенка) особі присутні вітали Україну».

Як блискучий майстер хорового виконання й неперевершений інтерпретатор народної пісні та творчості композиторів-класиків, в історію української культури увійшов Олександр Кошиць. Народився 1875 року в селі Ромашки, неподалік Канева, а дитинство його пройшло в селі Тарасівці (нині – Звенигородського району). Ще навчаючись у Київській духовній академії, яку закінчив 1901 року, керував академічним хором, художня і виконавська майстерність якого відзначалася високим рівнем. Водночас виступав як диригент на шевченківських концертах, які щороку влаштовувалися з ініціативи Миколи Лисенка. Хор під керівництвом О. Кошиця брав участь у багатотисячній панахиді по Шевченкові, що вперше після повалення самодержавства відбулася в Києві 19 березня 1917 року. На завершення хористи виконали національний гімн «Ще не вмерла Україна» та «Заповіт» Т. Шевченка.

Шевченківська тема посідає важливе місце у творчості українського композитора й хорового диригента Кирила Григоровича Стеценка (1882– 1922), який народився в селі Квітки Корсунь-Шевченківського району. Своєю творчістю й діяльністю він був продовжувачем національного напряму української музики, розпочатого Миколою Лисенком.

Композитор залишив нащадкам великі скарби світської і духовної музики. У його творчому доробку – музика до інсценізації поеми Т. Г. Шевченка «Гайдамаки», хор «Заповіт» на слова Т. Г. Шевченка, хорова поема «Рано-вранці новобранці» на вірші Т. Г. Шевченка. До 50-річчя від з смерті Шевченка К. Г. Стеценко написав кантату «Шевченкові».

Яскравою сторінкою черкаської шевченкіани є кобзарство, яке в усі часи було виразником прагнень і устремлінь українського народу. Народні співці – кобзарі – передавали з покоління в покоління своє мистецтво, яке виховувало патріотизм, почуття національної гідності і високу духовність. Як поет, Т. Г. Шевченко зростав на кобзарських піснях та думах. Вони ще в ранньому дитинстві полонили майбутнього поета й супроводжували його впродовж усього життя. І не випадково, що збірник своїх творів з поваги до творців і виконавців історичних пісень і мелодійних речитативів-дум він назвав «Кобзарем».
Шевченко захоплювався неповторною iндивiдуальнiстю кожного кобзаря, і був просто закоханий у їхні спiви та пiдносив їх навіть над поемами Гомера.
Одним із таких кобзарів був Никін Іванович Прудкий (1890–1982), що народився в Каневі. У 1920-х роках він був єдиним кобзарем у штаті створеного тоді Шевченківського заповідника. І хоч згодом така посада була скасована, але Никін Іванович продовжував багато років співати на Шевченковій могилі в Каневі, виконуючи пісні та думи з життя українського народу, пісні на слова Т. Г. Шевченка, власні композиції. Після війни за сфабрикованим звинуваченням був ув’язнений на п’ять років, і лише у 1961 році повністю реабілітований. Навіть переселившись в похилому віці до Черкас, він продовжував приїздити на Тарасову гору.
Надовго запам’яталися відвідувачам з різних куточків України йзакордонним гостям виступи біля Шевченкової могили славетного українського кобзаря Олексія Сергійовича Чуприни (1908–1993), який народився в селі Гарбузин Корсунь-Шевченківського району. Під час Великої Вітчизняної війни під акомпонимент своєї бандури він співав у Курську, Харкові, Братиславі, Будапешті, Празі, Порт-Артурі. А пiсля вiйни щолiта кожного ранку майже три десятирiччя вiн пiднiмався на високу днiпровську кручу до усипальницi Кобзаря. У його репертуарі були народні пісні, твори композиторів, кантати.
О. С. Чуприна був членом Всеукраїнської спілки кобзарів, учасником з’їздів кобзарів (1988, 1990) та інших кобзарських заходів. Виступав на Вересаєвих святах, грав на відкритті пам’ятника Т. Шевченку у Львові. Похований, за його заповітом, з кобзарськими почестями в Каневі неподалік Тарасової гори. У канівському музеї Т. Г. Шевченка зберігається його бандура, на лицевому боці якої зображена хата Шевченка і його могила, а на зворотному – позначені всі бойові й мирні дороги, якими йому довелося пройти.

Свою пісню й думу присвячують Т. Г. Шевченкові й сучасні послідовники кобзарського мистецтва Черкащини. Напередодні травневого Дня пам’яті поета в Каневі відбуваються обласні та Всеукраїнські свята кобзарського мистецтва, які завершуються пісенним реквієм на Шевченковій могилі.

Далеко за межами Черкащини став відомим кобзар із села Великий Хутір Драбівського району Михайло Дмитрович Коваль, у репертуарі якого налічується понад сто творів: історичні пісені, думи, псалми, балади, обрядові та побутові пісні на власні слова та слова українських поетів. Одна з найулюбленіших пісень кобзаря «На високій дуже кручі». Ця пісня про Тараса Шевченка, який з високої канівської гори, як вважає автор, дивиться саме на його рідне село Великий Хутір.

Талановитий кобзар, М. Коваль, постійно виступає перед шанувальниками кобзарського мистецтва Черкащини, має концерти в Білорусії, Росії, Канаді, Фінляндії. Записав аудіодиск «Гомін, гомін…» та низку інших аудіодисків із кобзарськими та духовними творами.

У роки повоєнної відбудови, незважаючи на клопоти повсякденного життя, люди з великим задоволенням брали участь у художній самодіяльності, а особливо в музично-хорових гуртках. Тоді існувала добра традиція преміювати кращі музичні, хорові колективи та окремих виконавців екскурсійною поїздкою до Канева на могилу Т. Г. Шевченка. Таке заохочення для учасників художньої самодіяльності було найкращою нагородою.

Музично-пісенні традиції Шевченкового краю набули розвитку після утворення Черкаської області. У перший же рік існування в містах і районах відбулися свята пісні і танцю. У цих справді народних заходах взяли участь понад 400 колективів художньої самодіяльності та майже 1500 виконавців. Зокрема, у зведених хорах взяло участь понад 25 тисяч чоловік.

Важливою подією для Черкас, та й усієї Черкащини, стало створення у 1957 році при обласній філармонії Черкаського народного хору, про який чудово написав черкаський поет Микола Негода:
Черкаський хор – і дух степів
Дихне із залу з виднокраю,
Нехай і далі лине спів
З ланів Шевченківського краю.

Черкаський народний хор став гідним продовжувачем багатих музично-хорових традицій черкаської шевченкіани. За час свого існування цей унікальний і самобутній колектив став живою легендою нашого краю, візитною карткою Черкащини, її гордістю і славою. Своєю творчістю, високопрофесійною майстерністю Черкаський народний хор стверджує пророчі слова Тараса Шевченка: «Наша пісня, наша слава не вмре, не загине».

Прикметно, що саме шевченківський березень 1981 року ввійшов в історію музично-хорової шевченкіани Черкащини пам’ятною подією – врученням Державної премії УРСР імені Т. Г. Шевченка Черкаському державному заслуженому українському народному хору, яким у різний час керували М. Кущ, А. Авдієвський, В. Конощенко, А. Пашкевич, Є. Кухарець, П. Савчук, О. Стадник, М. Плашкевич, Л. Трофименко. Пізніше лауреатом Шевченківської премії стала також народна артистка України Р. Кириченко.

У 1964 році черкащани широко відзначали 150-річчя з дня народження Т. Г. Шевченка – дату, святкування якої в грудні 1962 року включено до програми ЮНЕСКО.
До шевченківського ювілею редакція газети «Черкаська правда» і обласне літературне об’єднання у 1963 році оголосили конкурс на кращий текст і музику пісень Черкащини на шевченківську тематику. Конкурс, в якому взяли участь 105 самодіяльних композиторів та поетів Черкащини, проходив у двох номінаціях: перший – на кращий текст, другий – на кращу музику. Кращі твори були відзначені грошовими преміями й рекомендовані для виконання колективами художньої самодіяльності. Твори лауреатів конкурсу були включені до обласного збірника «Співає Черкащина», який видало республіканське видавництво образотворчого мистецтва та музичної літератури в травні 1963 року.

До ювілейного збірника, виданого під назвою «Безсмертному Кобзареві» (упорядники А. Хмара і В. Осадчий) увійшла ціла низка прекрасних творів авторів-черкащан – літераторів В. Симоненка, М. Негоди, П. Манойла, композиторів А. Винокура, В. Осадчого, П. Трофименка, М. Чесновицького, О. Сокирнянського. Насамперед, це кантата Я. Цегляра «Безсмертному Кобзареві» та хор А. Чекаля «Крізь століття» на слова В. Симоненка, сюїта А. Винокура «Вінок Кобзареві» на слова М. Негоди, пісні М. Чесновицького «Ой маю, маю» та П. Трофименка «Минають дні» на слова Т. Шевченка, В. Осадчого – «Шевченків краю, тобі співаю» на слова В. Дергачова, О. Сокирнянського – «Ти з нами, Кобзарю» на слова П. Манойла.
З листопада 1963 по березень 1964 року в області тривали місцеві й районні огляди сільської художньої самодіяльності, присвячені шевченківському ювілею. Заключний тур цього заходу зібрав у Черкасах 34 хорових, 14 танцювальних та 5 драматичних колективів, 47 солістів-вокалістів, 33 читців та представників інших сценічних жанрів.

Поетичне слово і естетичний світогляд Т. Г. Шевченка відігравали і відіграють виняткову роль у становленні та розвитку музично-хорового мистецтва Черкащини, а твори Кобзаря займають важливе місце в репертуарі професійних і самодіяльних художніх колективів, окремих виконавців. Насамперед таких відомих далеко за межами Черкас і області, як Черкаський державний заслужений український народний хор, ансамблі «Росава», «Вербена», «Березіль», «Черкащанка», хори «Червона калина», шовкового комбінату та багатьох інших, чиї творчі біографії нерозривно пов’язані із шевченківською тематикою.

Впродовж усіх років існування в репертуарі Черкаського хору, його солістів різних років народних артистів України Р. Кириченко, О. Павловської, заслужених артистів України Т. Власенко, В. Гнилокваса, В. Захарова, Є. Крикун, М. Тихоненка, І. Черненка, В. Чорнодуба – «Заповіт», «Реве та стогне Дніпр широкий», «Думи мої, думи», інші пісні та концертні програми на Шевченкові вірші. Щорічно поповнює репертуар своєї пісенної шевченкіани солістка обласної філармонії народна артистка України В. Саввопуло, яка до 185-річного ювілею Шевченка підготувала тематичний цикл творів на його вірші – «Кобзар – в пам’яті народній».

Понад 20 років несе до людей шевченківську духовну спадщину капела бандуристів об’єднання художніх колективів Черкаської обласної ради (художній керівник – заслужений працівник культури України В. В. Желудов). До золотої скарбниці репертуару капели входить близько 40 творів на вірші Т. Г. Шевченка, серед яких «Заповіт», «Реве та стогне Дніпр широкий», «Думи мої, думи», «Гомоніла Україна», «Бандуристе, орле сизий», «Доле, де ти», «Садок вишневий коло хати», «Світе ясний», «Про Перебендю», «У тієї Катерини», «Ой у полі жито» та інші. В репертуарі капели – твори наших відомих земляків С. Гулака-Артемовського, К. Стеценка, О. Кошиця.

Колективу притаманні яскрава звучність, філігранна техніка, продуманість кожного ланцюжка виконавської концепції, осмислена вимова кожного слова, кришталева інтонаційна чистота і, як результат, художня виразність у розкритті образів виконуваних творів.

Високою майстерністю відзначалося виконання шевченківських творів нашою землячкою, народною артисткою СРСР Діаною Гнатівною Петриненко (народилася 1930 року в селі Білоусівка Драбівського району). В її репертуарі значне місце посідали твори українських композиторів на слова Т. Г. Шевченка – соло в кантаті «Радуйся ниво, неполитая» М. В. Лисенка та у вокально-симфонічній поемі «Хустина» Л. М. Ревуцького, романс «Садок вишневий коло хати» М. В. Лисенка.
Свій внесок у музичну шевченкіану зробив композитор, музикознавець і педагог Пилип Омелянович Козицький (1893–1960), уродженець села Летичівка Монастирищенського району. На слова Т. Г. Шевченка він створив пісню «Ой по горі роман цвіте», дитячі хори без супроводу «Все упованіє моє», «Учітеся, брати мої», «На городі пастернак», «Ой одна я, одна» (стала народною піснею), хор русалок із «Причинної» (усі видано 1922 р.). Працював над симфонією «Тарас Шевченко», але не завершив її.

Матеріали підготував Василь МЕЛЬНИЧЕНКО, голова обласної організації Національної спілки краєзнавців України, професор ЧНУ ім. Б. Хмельницького.