Полковник КГБ у відставці Борис Стекляр з Рівного звернувся до суду з позовом проти Інституту національної пам’яті, який мав намір прочитати в архіві особову справу полковника. При цьому Б. Стекляр забув, що в жовтні 2013 року він уже дав інтерв’ю кореспондентові російського інтернет-порталу «Я помню» («Я пам’ятаю») С. Смолякову про свою участь у війні з УПА. Опубліковано інтерв’ю 11 грудня 2014 року. Нижче в перекладі з російської мови подано головні тези цього інтерв’ю.
Після закінчення Новосибірської школи контррозвідки ми приїхали в Рівне. Викликає мене заступник начальника з кадрів Тюрин: «Поїдете в Дубно». Поїхав у Дубно. Дослужився до посади начальника відділення. А потім забрали мене в управління.
У Дубні після війни була неспокійна обстановка. Начальником там у нас був Микола Агапов. Бувало, і в засадах разом з ним сидів. Одного разу я просидів у засаді 15 днів! Мали їх живими узяти, а не удалося – ліквідували. Мабуть, вони щось відчули. І відразу – вогонь. Ми з солдатами – теж вогонь. Хата стояла на самому краю хутора… Тільки трьох поклали. Це ж провал! То була звичайна «боївка». Псевдо «Певний».
Багато їх брали. Мало того, що брали, ще й вербували. Я з ними не працював. Що я? Простий виконавець. Були, були… Навіть з верхівки УПА. Того же «Леміша» свої пов’язали. «Леміш» – він же Василь Кук. Один з останніх керівників УПА. Після смерти Р. Шухевича зайняв усі основні посади загиблого. Операція з пошуку В. Кука почалась із захоплення Мирона Матвієйка і Василя Охрімовича. У результаті отриманої від них інформації організували агентурну гру, наслідком якої стали захоплення і перевербування «бандитів» з ланцюжка, який безпосередньо вів до самого «Леміша». Затримання Кука до прибуття оперативників здійснили його найближчі соратники: Микола Примас (псевдо «Чумак», він же «Карпо», «Богун», «Юрко») – зв’язківець Кука і агент «Жаров».
(Після шести років ув’язнення В. Кук був звільнений у 1960 році й написав «Відкритого листа до Ярослава Стецька, Миколи Лебедя, Степана Ленкавського, Дарії Ребет, Івану Гриньоха й усіх українців, які живуть за кордоном», в якому визнав радянську владу законною в Україні, зрікся ОУН і УПА, закликав український уряд у вигнанні повернутися в Україну).
Ніла Хасевича виявили за перехопленою запискою про «грушові дошки».
(Ніл Хасевич — український художник, графік, гравер, член ОУН, автор багатьох пропагандистських плакатів, ксилографій, листівок, журнальних ілюстрацій і карикатур антирадянського змісту, а також «бофонів» — грошових квитанцій УПА. Народився 1905 року на Волині, загинув 4 березня 1952 року в селі Суховці, Рівненська область).
Його вели за окремою справою під кодом «Барліг». Щодо записок, то ми довго не могли їх розшифрувати. Я дав команду – всю літературу і записи здавати мені. Після розгрому банди приносять опис вилученого, я запитую: «Все здали?». «Товаришу майор, ми виявили у них «Короткий курс історії партії». «Принесіть». А вони: «Та ми викинули». Після ліквідації іншої банди знову виявили короткий курс історії партії. Це була шифрувальна книга!
Коли узяли партію свіжих записок, я викликав нашого шифрувальника Перепенка Івана Давидовича: «Зможеш разібратися?» Він подивився: «Ні, я не розшифрую». Ми роздивилися повідомлення. Примітки двох типів: «ККІ» і «Совпат». Зрідка – «КЗУ». Якщо «ККІ» – це короткий курс історії партії, то «Совпат» – брошура «Советский патриот». Але що таке «КЗУ»? Довго ми з ним сиділи над цими записками, доки я не побачив голчані уколи під буквами в різних словах. Перебрали купу книг, але марно. І раптом в опису вилученої у бандитів літератури промайнула брошура «Каганович знову на Україні» – КЗУ! Тепер ми могли прочитати кожну записку.
Розшуки Н. Хасевича тривали недовго. Вийти на слід художника допомогла його зв’язкова Інна Волошина (псевдо «Домаха»), вдова убитого полковника УПА Ростислава Волошина-Березюка. На допитах вона показала, що знала Н. Хасевича з часів співпраці в газеті «Волинь». Виявити точне місце його криївки допоміг випадок. В одному з послань йшлося про приготування для художника 5 кілограмів паперу і вишневого дерева, а також було назване місце криївки біля села Сухівці, в 12 кілометрах від Клеваня. Знайти криївку допомогли «інформатори» з числа місцевих жителів, а точно вказала місце «схрону» стара власниця хати, біля якої була криївка.
Ми запропонували художнику і двом іншим повстанцям здатися, але вони не відповіли. Коли відкрили лаз, пролунали автоматні черги. Кинули гранату. В бункері були три трупи. Одного, з автоматом в руці, впізнали одразу – це був Н. Хасевич. Інший – «Павло», можливо, хотів здатися, але його застрелив Н. Хасевич. Охоронник «Богдан» був убитий вибухом гранати. В трьох приміщеннях бункера оперативники виявили шість видів зброї, ручні гранати, запас продовольства, набоїв і свічок на декілька місяців, багато летючок і проклямацій.
Далі репортер запитав:
– Коли все затихло на західній Україні?
– У 1956 році все уже було спокійно.
– З ким я ще можу поговорити?
– У Рівному навряд. Усі вже лежать. Дуже багато померло. Дуже напружена обстановка. При Ющенкові у нас все заборонили. Жодних інтерв’ю. Сидіти тихо!
– Після війни в Україні було багато винищувальних загонів. «Істребки» були молодші оперативників. Чи у Рівному я можу знайти колишніх «істребків»?
– Я особисто знаю трьох. Це видні люди міста. Мали високі пости на великих підприємствах або при владі. Але якщо тепер у них запитаєте, то станеться серцевий удар…
