Для когось 13-те серпня – це лише нагадування про те, що літо от-от закінчиться. А ми, як завжди, не накупалися, не засмагли і нормально не відпочили. Хтось не встиг поїхати на море. Хтось не навідав, як збирався, усю рідню. Хтось схопився за голову, підраховуючи майбутні видатки на збір школярів-студентів до їхніх альма-матер. А для мене ця «чортова дюжина» – зовсім інше нагадування. Про те, що вже 13 місяців мій солдат служить, а я чекаю. 13 місяців життя, незважаючи на його показовий шалено-швидкий ритм насправді стоїть на паузі. Ми не можемо нічого планувати спільно. Особливо останній місяць. Він найважчий з однієї простої причини – я більше не маю дати, до якої відраховувати дні, години і хвилини. Бо держава нас обдурила, як і сотні, і тисячі хлопців, що «переслужують», не маючи можливості нікуди поскаржитися. Єдиний вихід – самоволка. І тоді вони повернуться додому. Років так через три. Після в’язниці чи дисбату.
АТО, що мало тривати не місяці, а дні, уже третій рік формує втрачене покоління. І центральні канали на всю крутять «мильні» ток-шоу з ветеранами в головних ролях. Там, де вони з одного боку наче й герої, а з іншого наче й мародери і ґвалтівники. І АТО їх, звісно, не виправдовує.
А під далекою Волновахою, де війна не по телевізору, а насправді, заступають на чергування не через дві доби і навіть не через одну, а щоночі. Бо їх менше в половину від необхідної кількості. Бо наступну хвилю чи набирали, чи не набирали, а ніяких новин про «свіжі сили» нема. І якщо підуть ті, що вже «переслужили», то хто лишиться? Кілька контрактників?
І вони сплять по чотири години, а коли не перебувають у солодких обіймах сну, то мають можливість спостерігати за сепаратистами, що приїжджають у найближчі села «з того боку фронту». У відпустку. А як розпізнати сепаратиста? А дуже легко. У нього татуювання «сєпар» на руці. На найбільш видному місці.
І якщо вони переживуть усе це й демобілізуються, то вдома їх чекатимуть нові випробування. Ні, я не про ходіння по інстанціях з «вибиванням» пільг, виплат чи землі. Це ніби йде комплектом разом із статусом учасника бойових дій. Я про далеких родичів з Росії, у яких по телевізору зовсім інша війна. І ще в далекому 2014-му в день втечі Януковича до Ростова вони дзвонили з претензіями:
«Вы почему не отстояли своего президента? Что некому было отстоять?»
І може, з родичами в далекій Росії вони ще якось зможуть примиритися, бо відстань, згладжує, а от як вони дивитимуться в очі такому ж ветерану, але 90-річному, у якого вдома портрет Сталіна і бюст Леніна, а на устах – цитати Путіна? Про те, що Путін – молодець, «зелені чоловічки» з’явилися в Криму дуже вчасно й узагалі це «исконно русская земля».
А ветеран не в далекій Росії, а в сусідньому райцентрі, шанований місцевими людьми і місцевими ЗМІ. І не кинеться ж на нього з кулаками журналістка, чоловік якої в АТО вже третій рік. І не почне розповідати про його поранення і те, що вперше не може приїхати до чоловіка на відносно мирну територію. Бо в нас уже ледве не традиційне «серпневе загострення». Вона ж бо на роботі вислуховує історії, а не розповідає свої.
Я вже давно намагаюся не дивитися новини з лінії фронту. Інакше можна перестати спати, а це, я читала, призводить до божевілля. Але вони все одно доходять до мене уривками фраз, постами в Фейсбуці, репліками добрих людей про те що «ти ж знаєш, привезли солдата без рук-без ніг, а мати плаче над ним, а йому 22 роки».
І все одно я все знаю. І про 40 тисяч російських солдатів поблизу лінії фронту, і про те, що скоро День Незалежності і можливе повномасштабне вторгнення. І про чергові наміри оголосити військовий стан. І про те, що Ілловайський котел може повторитися.
На фоні життя в режимі суперсенсацій якось губиться новина, яка б раніше точно не пройшла повз. Про те, що для одруження тепер не треба чекати ні місяця, ні навіть два тижні з дня подання заяви. Мені здається, це зробили для того, щоб численні винятки для АТОвців, що збираються на фронт чи приїхали у коротку відпустку, перетворити у правило. Це ж війна, а на війні все треба робити швидко. Ліки від зморшок із пісень Цоя діють безвідмовно: живи швидко – помирай молодим.
Пам’ятаю, як про перші випадки таких весіль адміністрації РАГСів обов’язково говорили, що церемонії були скромні, бо у військовий час не годиться робити пишних весіль. Начебто вони не проводили цих пишних весіль уже на другий день друзям, сусідам і одноліткам наречених. У яких війна лише по телевізору. І наче не хочеться пишного весілля тим, у кого на горизонті маячить не золоте весілля, а сувора тітка з косою.
Я стала цинічна за ці тринадцять місяців. Матрьошка для мене – вже не дитяча іграшка, а кровожерлива потвора з авіабомбою всередині. Яку можна скидати на Україну, якщо визнати її терористичною державою, яка підсилає диверсантів у Крим.
А весільна сукня – вже не символ розвеселого свята із легким відтінком суму за втраченим дівуванням. І коли ці кремово-повітряні вітрини впадають мені в очі – я подумки прошу в них пробачення. За те, що в найвесільніший місяць серпень розумію – всі свої ліміти на відпустки ми з солдатом уже так давно і так бездарно вичерпали.
